Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

— Досі життя ніколи не приходило до мене вдень. Не в променях сонячного світла. Тільки вночі світ повільно обертався для мене. Але те, що сталося в темряві самої ночі, водночас сталося в моїх власних нутрощах, і моя темрява нічим не відрізнялася від темряви надворі, а зранку, коли я розплющувала очі, світ усе ще був оболонкою: таємне нічне життя незабаром набувало в моєму роті відчуття кошмару, що зникав. Але тепер життя відбувалося вдень. Беззаперечно, на загальний огляд. Якщо я не відводитиму погляду.

А я все ще могла відвести погляд.

— Але пекло вже захопило мене, моя любове, пекло нездорової цікавості. Я вже виставляла свою людську душу на продаж, тому що споглядання починало поглинати мене з насолодою, я торгувала своїм майбутнім, своїм спасінням, я продавала нас.

«Допоможіть мені!» — закричала я раптом із занімінням тих, у чиї роти поступово набиваються сипучі піски. «Я прошу про допомогу», — тихо подумала я, сидячи. Але мені жодного разу не спало на думку встати й піти, ніби це було неможливо. Ми з тарганом були в підземеллі.

На вагах враз лишилася одна чаша. У цій чаші було моє глибинне відречення від тарганів. Але «відречення від тарганів» було всього-на-всього набором слів, і я також знала, що в момент моєї смерті мене також неможливо було висловити словами.

Моєї власної смерті, авжеж, я знала, адже смерть — це майбутнє, це те, що можна уявити, а для уявлень я завжди мала час. Але мить, ця мить — тут і зараз — це не можна уявити, між цим моментом і мною немає проміжку: це саме тут і тепер, у мені.

— Зрозумій мене, я знала про смерть заздалегідь, і смерть уже не шукала мене. А от чого я ніколи не відчувала раніше, то саме зіткнення з моментом, який називається «вже». Сьогодні вимагає від мене саме сьогодні. Раніше я не знала, що час життя також не висловити за допомогою слів. Час жити, любове моя, настав саме зараз, коли я торкнулася сутності життя. Час життя — це повільний і безперервний скрип дверей, які весь час розкриваються навстіж. Двоє воріт відкривалися і ніколи не переставали відкриватися. Але вони постійно відкривалися до... до небуття?

Час життя настільки пекельно невиразний, що це ніщо. Однак, те, що я називала «ніщо», так сильно причепилося до мене, що було мені... мною? І тому стало невидимим, адже я була для себе невидимою, і перетворилося на ніщо. Двері, як завжди, знов і знов відкривалися.

Нарешті, любове моя, я скорилася. І це стало теперішнім.

Нарешті, любове моя, я скорилася. І це стало теперішнім.

Нарешті настало тепер. Це було просто зараз. Схоже на те, в країні була 11 година ранку. З вигляду, як зелений двір, найбільш делікатної поверховості. Зелений, зелений; зелений — це двір. Між мною і зеленим вода повітря. Зелена вода повітря. Я бачу все крізь повну склянку. Нічого не чутно. У решті квартири всі тіні набухли. Зріла поверховість. У Бразилії 11 година ранку. Це зараз. Йдеться саме про зараз. Зараз час набух до крайньої межі. У 11-ої години немає глибини. Одинадцята година наповнена одинадцятьма годинами по вінця зеленої склянки. Час здригається, немов застигла повітряна куля. Повітря запліднене і задихається. Доки, під звуки національного гімну, удар, що сповіщає про о пів на дванадцяту, не перерізає мотузки, що втримують повітряну кулю. І раптом усі ми переходимо в полудень. Який буде таким зеленим, як зараз.

Раптом я прокинулася посеред зеленої оази, де повністю сховалася на мить.

Але я була в пустелі. І зараз не лише посеред оази: зараз також у пустелі, цілком. Це вже було. Вперше в моєму житті було повноцінне «вже зараз». Це була найбільша жорстокість, яку я коли-небудь відчувала.

Адже в сьогоденні немає надії, і в сьогодення немає майбутнього: майбутнє буде новим сьогоденням.

Мені було так страшно, що всередині мене навіть стало тихіше. Адже мені здавалося, що врешті я таки мушу відчути.

Схоже, мені доведеться відмовитися від усього, що лишаю за тими воротами. І я знаю, я знала, що якщо увійти крізь завжди прочинені ворота, опинишся у серці природи.

Я знала, що увійти — це не гріх. Але це так само ризиковано, як померти. Так само, як помираєш, не знаючи куди, і в цьому найбільша мужність тіла. Вхід був гріхом лише тому, що це було прокляттям мого життя, й я могла вже ніколи не повернутися. Я, мабуть, уже знала, що після воріт між мною і тарганом уже не буде різниці. Ні в моїх власних очах, ні в очах того самого Бога.

Саме так я робила свої перші кроки в ніщо. Мої перші нерішучі кроки до життя, й покидаючи моє життя. Моя нога ступила в повітря, і я потрапила у рай чи у пекло: у суть.

Я провела рукою по лобі, з полегшенням зауваживши, що нарешті спітніла. Ще зовсім недавно нас обох обпалювала та гаряча пустеля. Тепер мене вкрив піт.

Ох, я так втомилася. Чого я насправді хотіла б зараз, то припинити це все і вставити у цю найскладнішу з історій, просто для розваги і відпочинку, хорошу історію, яку я почула одного дня: одна з тих історій про те, чому пара розлучилася. О, я знаю стільки цікавих історій. Також, заради відпочинку, я могла б розповідати про трагедію. Я знаю трагедії.

Мені стало легше, коли вийшов піт. Я подивилася вгору, на стелю. Стеля округлилася завдяки грі променів світла і стала схожою на склепіння. Вібрація світла нагадувала вібрації співаної ораторії. Лише моя слухова система це відчула. Наспів із закритим ротом, звук, що приглушено тремтить як щось стримуване й протяжне, амінь, амінь. Кантик Подяки за вбивство однієї істоти іншою.

Найпроникливіше вбивство: таке, що є способом співставлення, таке, що існування одного є існуванням іншого, таке, що є способом бачити одне одного і бути одне з одним і мати одне одного, убивство, в якому немає ні жертви, ні ката, є лише зв’язок у взаємній люті. Моя первісна боротьба за життя. «Жінка, що загубилася у пеклі каньйону, відчайдушно бореться за життя».

Я чекала, поки стихне цей приглушений протяжний звук. Але простір збільшувався у маленькій кімнатці, німий ораторій розтягував його у вібраціях, що сягали тріщини у стелі. Ораторій не був молитвою: у ньому ні про що не просили. Пристрасті у форматі ораторію.