Абдул Рашид Махмуді - Після кави, Абдул Рашид Махмуді

Зейнаб думала, що так станеться, але Фавзія опустила голову й не промовила жодного слова. Але коли дівчина нарешті підвела очі, вони були заплакані, і вимовила фразу, яка поранила серце матері.

— Ви хочете видати мене заміж за чоловіка, з яким я не хочу мати жодних стосунків, як весілля Саддіни?

Зейнаб була глибоко схвильована, ніби щойно побачила привид Саддіни, що повернулася з мертвих, щоб поскаржитися на несправедливість, якої вона зазнала за життя. Тож питання було вирішене. Ледь два тижні минуло від події з верблюдом, як Зейнаб побачила біля своїх дверей гурт людей з клану Салеха: діда, який спирався на ціпок, батька Хасана і його дядька. Вона трохи вагалася, перш ніж запросити їх до оселі. Після того, як ударили по руках, новина поширилася серед людей. Оповідач завжди закінчував свою історію однаково. «Якби не укус верблюда, Хасану ніколи б не дісталася Фавзія. Але що тут казати? Був ранок, дівчині стало шкода хлопця, а серце Зейнаб уболівало за єдину доньку. Господь дав підстави. Господь дозволив це». А слухачі слідом говорили: «А який бо Він чудовий». Усі ці вислови означали, що шлюб Фавзії з Хасаном розглядався як виняток. Інші не могли рівнятися з ними, і це ніколи не трапиться вдруге. Тож мати Салами не була переконана в гідності шлюбу її сина з дівчиною з Бахраві. «Можливо, це й зробила Зейнаб, а тепер її немає, — говорила вона. — Але я не Зейнаб. І так, Хасан був селянином, але він не з Бахраві. І Фавзія — це не Закія. Закія — повія. Вона переслідувала мого сина, поки не змусила його згрішити».

* * *

З гучних улюлюкань Ніси Фавзія одразу дізналася, що народився хлопчик.

— Ми назвемо його Мідхат, — сказала вона.

— Чому саме Мідхат, люба? — запитала Ніса. — Його батько не дозволить. Чому б нам не називати його Ахмедом чи Абдельхамедом? Я чула, що люди кажуть ніби найкращі імена — це ті, з якими поклоняються Аллаху чи дякують.

— Мені байдуже, — сказала Фавзія. — Ми назвемо його Мідхат, і все. Турки називають своїх дітей Мідхат.

І Ніса зрозуміла, що в очах кассимів турки, цивілізація яких давно закінчилася, усе ще славилися своєю світлою шкірою, гарною зовнішністю та лідерством.

Але щастя Фавзії з дитиною було швидкоплинним. Вона була в такому розпачі, коли акушерка принесла хлопчика, що повернула голову в інший бік.

— Який сором, Нісо, — сказала вона.

— Дай йому трохи часу, люба, — відказала Ніса. —Хлопчик щойно вийшов з твого лона.

— Це моя нещаслива вдача! — Фавзія заплакала. — Нісо, хлопчик мертвий!

Ніса була шокована й безмовна. Пологи були складними. Важкі перейми почалися після півночі, а тепер пролунав полуденний заклик, але дитина не закричала, не видала жодного звуку чи руху. Так ніби він справді помер, на що була Божа воля. Ніса не знала, що робити, окрім як вимити новонародженого й обережно сповити його, накриваючи глибокою тацею, поки рідні не поховають його. З важким серцем жінка пішла. Нехай тобі Аллах допоможе Фавзія.

Як тільки Ніса повернулася додому, вона знайшла свого власного сина, який кричав від голоду, дала йому груди, він смоктав їх поки не наситився, і аж поки сон не здолав його. Тоді в її голові раптом промайнула думка: «Що відбувається з тією дитиною, яка вийшла з маминого лона, не закричавши й не видавши жодного звуку?» Вона відірвала сина від грудей і поспішила назад до будинку Фавзії, де зняла з дитини покривало, поклала його в ванночку з теплою водою й помасажувала йому тіло та кінцівки. Поробивши це деякий час, вона помітила, що в його животі пульсує вена. Це викликало в неї крик, довгий й дзвінкий.

Усі раділи втішній звістці, але батькове щастя судилося недовго. Він помер від раку сечового міхура через кілька місяців після народження дитини. А мати продовжувала відчувати жаль від того, наскільки потворною була дитина, поки не померла, коли йому виповнилося три роки. Навіть ще за життя, вона залишала його зі своєю матір’ю або Нісою, яка годувала його перші два роки разом зі своїм сином Ісмаїлом, глухонімою дитиною.

А коли хлопчикові виповнилося чотири роки, його бабуся померла, і турбувалася про нього тільки Ніса. Але Мідхату ніколи не бракувало доглядальниці, адже, окрім його бабусі Зейнаб, доки вона жила, та його годувальниці Ніси, була дружина його дядька Ханія, яка жила в селі Салех. Вона платила Нісі ту плату, яку встановила Зейнаб, і подбала про те, щоб дитину привозили до неї раз на тиждень, щоб вона могла його бачити. У неї було кілька дітей — троє хлопчиків і дві дівчинки, — але Мідхат також був її «сином». Чи не вона влаштувала, щоб його мати вийшла заміж за його батька, тим самим скасувавши заборону на змішані шлюби між двома кланами? Якщо хлопець коли-небудь відчував голод або втому, він міг шукати притулку в будь-якому з будинків синів Кассима, і він знаходив там когось, хто б його нагодував і доглянув. Такі були переваги, якими він користувався, тому що був сиротою і тому, що, врешті-решт, він був онуком Зейнаб.

Ханія мала великий будинок і тримала двері відчиненими — спереду і ззаду — цілий день, і будь-хто міг увійти з обох боків, не питаючи дозволу. Будинок також був відкритий для молодих кіз та овець. Але собакам заборонялося вилизувати посуд або наближатися до тих, хто живе в будинку, оскільки, відповідно до законів шаріату, собаки нечисті, і дотик до них скасовує омовіння й заперечує молитву. Собаки тут, зазвичай, були бродячими й таємно спаровувалися на полях чи пустках. Ніхто не приручав собак і не пестив їх, якщо вони добровільно не виконували якусь послугу. Іноді собака приставав до того, хто пас овець, тож пастух брав його, щоб стерегти стадо. Та все обмежувалося виконанням служби на відстані, а охоронця годували тим, що не шкода віддати. Одного разу з’явився великий чорний пес і прибився до дому Ханії. Сім’я прийняла собаку. У будинок не пускали, і, правду кажучи, собака дотримувався своїх меж. Приміром, настав час обіду, собака терпляче стояв біля того, хто їв за низьким круглим столом на землі біля будинку. Чекав, поки хтось не накричить на нього й не вижене його або ж підкине йому їжу. Чорний пес часто приходив і йшов, поки Мідхат не потоваришував з ним. Мало того, що хлопець почав ділити їжу з собакою або вимагати, щоб тварина отримала свою частку, він також став імітувати певну