Костянтин Матвієнко - Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко

Винайнявши убогий номер — кімнатку на другому поверсі таверни з рипучим ліжком і без туалету, Нод пообідав напрочуд смачною рибною юшкою та смаженими мідіями й подався до сільської управи. Її з вікна обідньої зали вказала дебела подавальниця. Староста, що зустрів його на порозі установи, виявився немолодим жвавим чоловіком років під шістдесят, трохи напідпитку. Він незграбно поспівчував Нодовому горю, а у подальшій розмові аж занадто старанно підкреслював, якою несподіванкою є візит онука славетного генерала до селища. З цього Нод зробив висновок, що чинушу попередили про його приїзд.

— Ви ж, напевне, бажаєте відвідати Вашу садибу?! Я сам Вас проведу! — запопадливо говорив староста, розгладжуючи щойно наклеєний на стенд поруч з ґанком управи плакат із зображенням дуумвірів. — Це недалеко.

Вони рушили вузькою стежкою поміж будинками до берега. Староста продовжував скоромовкою:

— Ось побачите, там уся обстановка збереглася майже недоторканою. Аж із дня смерті вчительки Тани! Хоча, звісно, минуло мало не сто років, як там ніхто постійно не живе! Дід мені розказував, що син Тани, знаменитий астрономом, востаннє приїжджав зі столиці на її похорон. Потім і його в нас поховали. Правду сказати, Вашу родину в нас завжди обговорювали. Ще б пак — найзнаменитіша родина з Кунстада! Ну, а як Ваш дід у генерали вибився, то й поготів! Але до нас він приїздив лише раз, років сім тому. Про це досі згадують. Дехто подейкує, що Кунстади нашим селом гордують, але я таким швидко язик припинаю...

— Скажіть, а Ви не знаєте, чи є ще в мене родичі тут? — перервав його Нод.

— Ні, нікого живих давно не лишилося. Але Ви можете вважати за родичів усіх мешканців нашого селища. У Кунстаді Вашу родину дуже поважають, а що пліткують, то на те воно й село. Садиба Ваша показна, зараз самі побачите. Її чимало хто хотів би придбати. Начальство з райцентру прицінювалося — казали, що вид на море дуже гарний. Можна було б і продати...

— Нічого я не продаватиму, — відрубав Нод.

— Ваша воля. Це ж справді пам'ять. І дід Ваш колись так само сказав. Я раз бачив Вашого тата. Він тоді геть юний був — років шістнадцяти. Заїхав до нас на день-два... А Ви надовго? — цього разу староста сам увірвав свою скоромовку запитанням.

— Теж днів на два. Зазирну от до садиби, на кладовищі наберу землі — так дід заповів. Погляну на околиці, бо цікаво, де жили мої пращури, та й поїду.

— Шкода, що так швидко, — лицемірно зітхнув сільський начальник. — Ми вже прийшли, — він зупинився перед двома кам'яними стовпами, між якими колись, мабуть, була хвіртка. Від тину ж не лишилося й сліду. — Я піду, бо з району мають телефонувати, — якось раптово заквапився староста, і тицьнувши Нодові великий ключ, непевною ходою подався назад.

«Мабуть, дід не возив мене сюди тому, що знав, як у Кунстаді ставляться до нашої сім'ї», — мимохіть майнула в Нода думка. Згадалося, як просився колись малим у діда на море, а той відправив його з бабусею до військового санаторію. Коли постать сільського начальника зникла за поворотом, хлопець ступив на прадідівське подвір'я.

Одразу за стовпами, що позначали хвіртку, починалася доріжка, колись вимощена диким каменем, який нині геть заріс травою. Дворище розмістилося на широкому уступі між двома скелями. Сама ж хата, зведена з білої цегли, стояла праворуч від хвіртки, впритул до високої прямовисної скелі. Сонце підкреслювало кожну тріщину, кожну щербинку старої, занедбаної споруди, немов зморшки на обличчі літньої жінки, яка вже знесилилася дбати про макіяж. Будівничі використали скелю як задню глуху стіну хати. Мощену каменем доріжку перетинала втоптана стежка, яка вела ліворуч, за перехняблений хлів із проваленим дахом. Хлів розташувався навпроти хати, а за ним здіймалася ще одна скеля, з якої тонкою цівкою падав водограй. Промені сонця створили у ньому мінливу і від того ще більш живу веселку. Вода стікала у неглибоку ковбаню за хлівом, куди селяни, мабуть, ходили по воду.

Черепиця на односкатному даху хати де-не-де поросла мохом, але досі виглядала неушкодженою. Вітру з моря тут майже не відчувалося — уступ захищали скелі. З хвилину помилувавшись райдугою у водограї, Нод піднявся на ганок. Двері, зроблені з цільної широкої дошки мореного дубу, стійкого до вологи та шашелю, виглядали міцними і досі надійними. У двір виходили троє вікон — одне ліворуч і двоє праворуч від дверей. Шиби з товстого скла, забраного міцними рамами, виявилися майже неушкодженими. Лише у найближчому до хвіртки вікні виявилося розбитим одне скло. Ліворуч від ганку, з боку моря, було видно дерев'яну відкриту веранду.

Нод ледве відімкнув старий підвісний замок і, прочинивши рипучі двері, зробив два кроки у темні, затхлі сіни. Мало не перечепившись об драбину, що вела на горище, відчинив двері праворуч — стало світліше, повіяв протяг, і хлопець опинився у кухні. Свіжим повітрям тягло з вибитої шиби у дальньому вікні. За драбиною навпроти входу ще були двері — до комори. Нод переконався у цьому, побачивши, що там немає вікон, а попід стінами лежать старі сітки і ще якийсь мотлох. За дверима ліворуч виявилася спальня, а з неї — ще одні двері, замкнені зсередини залізним засувом, що вели на веранду. Відсунувши засув, хлопець вийшов назовні.

Ось звідки, виявляється, зі старої садиби Кунстадів відкривається той краєвид, про який згадував п'яничка-староста. Тут відчувався бриз, було чути крики чайок та шурхіт хвиль далеко унизу, на березі. Веранда, мов гніздо орла, висіла над морем. Скеля, до якої тулилася хата, уривалася у саме море, замикаючи пляж, завалений великими валунами. На синьо-зеленій воді бухти виднілося кілька човнів під вітрилами. Над ними ширяли чайки в надії на поживу з рибальських тенет, а на обрії у білому мареві вже піднімався окраєць другого супутника Деоли, її «нічного місяця» Ріна. На веранді стояв круглий стіл, витесаний з каменю, та три так само кам'яні «стільці», нагріті за день сонцем. Униз збігали стрімкі сходи. Вони переходили у дуже круту стежину, що досягала берега. Нод присів, закинувши ноги на кам'яну огорожу, і став дивитися на небо, яке поволі починало тьмяніти.

— Так би й жив оце у прадідівській хаті простим життям селянина-рибалки, — сказав сам до себе, закривши очі та підставивши обличчя свіжому вітру. — А тут на тобі: лишився у спадок родинний