Федеріко Андахазі - Анатом, Федеріко Андахазі

Чорного Горгара захопили шхуну, розграбували й повбивали більшість екіпажу та пасажирів. А він дивом врятувався: Чорний Горгар був поранений у легеню, а Матео Колон, вилікувавши його, врятував йому життя. Вдячний пірат дарував йому волю.

З досі збентеженою травами Олімпа душею, з тілом, змученим холодом та сирістю, з розбитим серцем, Матео Колон повернувся до Падуї.

Його Величність Випадок розкрив йому очі на кумедний парадокс: якщо плисти на Захід, можна втрапити на Схід. Саме так, достоту як його тезко з Генуї чи як травник, що випадково натрапив на золоту копальню, Матео Колон відкрив свою «Америку». Доля дозволила йому зрозуміти: щоб прибути до Венеції не з порожніми руками, треба спершу відвідати Флоренцію; щоб володарювати серцем однієї жінки, треба спершу завоювати серце іншої. Саме так і трапилося.

Частина друга

ІНЕС ДЕ ТОРРЕМОЛІНОС

I

У Падуї на нього очікували дві новини: добра й погана. Погана стосувалася того, у якому гуморі перебував декан.

— Про вас у Падуї багато пліткують, — повів Алессандро де Леньяно. — Й, певна річ, не кажуть нічого доброго.

Декан повідомив, що Беатріс, молоду повію з шинку «Муло», засудили й спалили на вогнищі за чаклунство.

— Вона згадала про вас у своїх показаннях, — декан не став просторікувати.

Матео Колон мовчав.

— Як на мене, — вів далі декан, — я б просто сьогодні віддав вас до рук Інквізиції. — Його співрозмовник сильно зблід. — Але на вашому боці доля.

Далі він розповів, що такий собі абат, родич Медічі, наказав викликати анатома до Флоренції. Одна добродійка з Кастилії, вдова заможного флорентійського шляхтича, маркіза де Малагамба — важко страждає, тож вельмишановний герцог, у якого з Медічі дуже дружні стосунки, маючи потребу у послугах анатома, прагне укласти з ним угоду. Він платитиме тисячу флоринів задатку й ще п’ятсот, якщо знадобиться покликати якого-небудь учня чи помічника. На думку декана, ця пропозиція варта того, щоб пустити у непам’ять випадок з Беатріс, а також показання Лаверди та Каландри в обмін на гонорар, який запропоновано викладачеві Університету, що довірено йому.

— Рушайте до Флоренції просто завтра, — доказав Алессандро де Леньяно й, перш ніж попрощатися з Матео Колоном, додав: — Що ж до учня, — то з вами поїде Бертіно. Це остаточне рішення.

Заперечувати було марно. Тож Матео Колон лише похитав головою у відповідь, — адже декан не надав йому жодної можливості, щоб поторгуватися. Повне ім’я Бертіно було Альберто, але він мав таке ж прізвище, що й декан. Ніхто достоту не знав, хто кому яким родичем доводиться. Але Бертіно був вухами та очима Алессандро де Леньяно, й тепер цей парубійко, що перевершував своїм глупством навіть свого заступника, мав стати анатомовою тінню у Флоренції.

II

Інес була старшою дочкою у шляхетній родині, батьком її був дон Родріго Торремолінос, граф де Уркіхо й синьйор Наварри, матір’ю — Іса-бель де Альба, герцогиня де Куернавака й графиня де Уркіхо. На превеликий жаль для батька, вони не нажили дітей чоловічої статі. Таким чином, за правом старшинства ця малеча, Її Світлість, отримувала у своє цілковите порядкування potestas та divitia.[21] Так само як і родовий маєток та титул, утім, видавалося, що все це не стане у пригоді семимісячній тендітній блідій дівчинці. Її тендітне тільце ніби було надто недозрілим, щоб утримати душу: видавалося, що життя не просто ось-ось покине малу, а ніби воно взагалі до неї не приходило. Колиска з високим узголів’ям, витесана найкращим теслею Кастильї, була така велика, що малу Інес годі було розгледіти поміж шовкових зборок. Вона майже не виказувала ознак життя, й кожен її хрип видавався останнім. Тесля, заледве доробивши колиску, взявся витесувати крихітну труну. Дні спливали, а дівчинка втрачала чимраз більше ваги, якщо так узагалі можна сказати про майже невагому істоту. Годувальниця, зауваживши, що дитина навіть не в змозі ссати, вважала справу безнадійною — скидалося на те, що дівчинка матиме останнє причастя раніше першого. Утім, Інес вижила. Й то тільки Богу відомо, яким чином. Поволі — достоту як бруньки, що з’являються не знати звідки, вкривають сухі гілки — на обличчі дівчинки почали вигравати живі барви. Поки дівчинка зростала, родинні маєтки занепадали. Оливкові гаї та виноградники, які колись вважались найкращими й найпліднішими на всьому півострові, про що засвідчував родинний герб, були вражені раптовою хворобою, яка один за одним згубила всі паростки, що прагнули зазеленіти. Дон Родріго розорився, не мав більше нічого, окрім численних титулів. У розпачі він кляв черево своєї дружини — безплідне поле, яке не родить нічого, окрім бур’яну, — неспроможне породити сина, продовжувача роду, який хоч міг би принести у господу посаг дружини. Очевидним було, що герцогиня здатна народжувати на світ лише нікому не потрібних дівчат. Утративши надію, дон Родріго з’їздив до Флоренції, щоб попрохати допомоги у свого кузена, маркіза де Малагамба, з котрим його, окрім родинного зв’язку, поєднувала спільна справа — вирощування оливок. Шляхетний іспанець упрошував, благав, мало не плачучи. Маркіз виявився людиною доброю, чуйною та співчутливою. Він зарадив двоюрідному братові порадою, підбадьорливими словами й вірою, а от щодо грошей — не дав ані флорина. Дон Родріго повернувся до Кастильї геть безпорадним. Утім улітку наступного року у маєток шляхетного кастильця прибув гонець. Він привіз листа від кузена-маркіза, на подив графа, флорентієць просив руки його дочки Інес, натомість пропонуючи дону Родріго суму, котру той намагався виклянчити минулої зими. Пропозиція мала вельми поважну причину: маркіз, овдовівши й не наживши спадкоємців, потребував засобу, який би надав можливість отримати законного сина, — себто жінку. З іншого боку, поєднання з кастильським родом, якому він таким чином виявляв милість, розширювало його володіння до Іберійського півострова. Гонець повернувся до Флоренції зі згодою дона Родріго. Інес на той час мала заледве тринадцять рочків.

Не було ані убрань, ані залицянь, ні любовних листів, ані подарунків, — дарунком була власне Інес, котру чоловік отримував з батьківських рук. Вона поїхала до Флоренції, де на неї чекав маркіз укупі з членами обох родин. Інес узяла шлюб незайманою і благочестивою. Маркіз походив зі шляхетного роду Карла Великого, і коли Інес вперше побачила свого чоловіка, їй здалося, що у його огрядній постаті поєдналися всі об’єми його шляхетних пращурів, а у ньому — вік усіх славетних пращурів Каролінгів. Їй і на думку не спадало, що її чоловік може виявитися настільки старезним та огрядним, утім, їй узагалі нічого не спадало на думку.

Інес була доброю дружиною, віддавши чоловікові всю свою virtus in conjugio[22]; у ній вчувалася