Ненсі Х'юстон - Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

маленького француза, тут шпалери, розмальовані літачками, плюшеві ведмедики шикуються на поличках, у комоді бездоганно складені речі (піжами у верхній шухляді, трико в середній, дитячі комбінезони в нижній), посередині ліжечко, схоже на клітку, а поруч столик для сповивання з пляшечкою води, молочком для тіла, тальком від почервонінь на сідничках, мініатюрними гребінцем і щіткою для шовковистих кучериків немовляти...

Вона накриває його ковдрочкою (лише тільце, голівка лишається відкритою!) і заводить музичну скриньку — подарунок бабусі по татовій лінії — що грає «Лебедине озеро» Чайковського.

«Музичні інструменти не розумніші за птахів, — думає Заффі. — Не вміють мовчати». Бузок завжди колихатиметься на вітрі, вітер завжди дмухатиме, небо завжди буде блакитним і безтурботним, а флейти й птахи завжди співатимуть...

Лотта померла. Їм не вдалося ні зсунути балку, ні знайти допомогу — вона назавжди залишилася там, мертва, ніби єдина дитина фрау Зільбер вічно сидить на ґанку, поклавши голівку на коліна й охопивши ноги руками, тихо розгойдуючись, ніби віття бузку, гойдаючись без упину. Коли наступає ніч, мати Заффі бере за руку Лоттину матір (а тепер — нічию матір) і веде її до свого будинку: авжеж, того дня їхній будинок уцілів. Вона готує молочний суп із картоплею, але нічия матір не хоче їсти, сідає у свій куток біля згаслої грубки, сідає завжди в ту саму позу: голову на коліна, руки круг ніг — і гойдається, гойдається...

Заффі, її братики і сестрички, їхня мати, сівши в коло до столу, беруться за руки, хилять голови й палко дякують Господові за всі блага. Для них життя того вечора справді щасливе, адже ніхто з них не став Лоттою: у всіх є язики, щоби посмакувати супом, долоні, за які вони тримаються, теплі, а не холодні, і в шість голосів вони промовляють молитву. Кожна секунда цього вечора — мов епіфанія, адже нічия матір, яка гойдається тихо в своєму кутку, нагадує їм, що ніхто з них не став Лоттою, навпаки, кожен з них є собою, повноцінним собою, кожен повен життя, усі частини тіла на місці, зубів у ротах повно, а живіт повниться смакотою.

«Лебедине озеро» уривається посередині. Еміль швидко і рівно дихає.

Як сталося, що в них так багато ворогів? Навіщо вони летять до нас, навіщо палять і винищують нас — ми ж нічого їм не зробили?

Заффі не знає, кому ставити ці запитання.

Вона видирається мамі на коліна і притуляється до неї; мати подібна до гори, лісу, океану, неба, мати-всесвіт обіймає її руками-всесвітами, достоту як тоді, коли Заффі була зовсім маленька, чому не можна завжди залишатися маленькою? «То це диявол хоче нас вбити?» Саме так кажуть деякі сусідки, ворог — це der Teufel[25], у нього палають очі, а замість зубів він має гострі снаряди, гудіння його двигунів лине з-під землі, летить він іздалеку й несе безмежну ненависті і злобу, прагнучи стерти нас із мапи, знищити наші міста і заводи, наші поля і залізниці; майже щоночі він шугає над нами і всюди сіє смерть, стіни трясуться, дзеленчать і б’ються вікна і лампи, усе гуде, виє, він віддаляється і наближається знову і знову: близько — далеко — близько — далеко...

Заффі торкається вказівцем щоки Еміля. Їй досі погано вдається давати раду з близько й далеко: річ або людина на відстані багатьох метрів зненацька може видатись їй неприродно близькою, величезною і безформною, а стовбур дерева зовсім поруч може зменшитися, причому найменші деталі кори з нестерпною різкістю впадатимуть в очі.

Уночі діти прокидаються від ревіння сирен і по одному чимчикують до материного ліжка, де вже спить Петер. А однієї ночі, окрім звичних бриніння, бурхання вітру і сонного посвисту вони чують — чи радше сприймають усім своїм тілом, не тільки вухами — звуки вибуху і пожежі.

І відразу по тому: тиша.

Вони засинають знову, збившись у купку у великому ліжку.

Мати підводиться, як і інші матері в інших будинках, щоби визирнути назовні в самій нічній сорочці і капцях, щоби побачити руйнування — хто? чий будинок цього разу? скільки жертв? — але ж ні. Там, посеред сусідського поля, палає чортів літак.

Заффі закриває вікна завісами і, виходячи з кімнати поснулого сина, зачиняє двері.

Вона застигає непорушно в коридорі, опустивши руки вздовж тіла.

Того дня вона прокинулася раненько — певно, її розбудив півень на фермі неподалік, — широко розплющила очі: інші діти спали довкруж, а мати в нічній сорочці прилягла перед ліжком без ковдри, підклавши під голову стареньку подушку, а в западині її тіла з комфортом прилаштувалося немовля. Нахилившись над нею, Заффі помітила, що мати всміхалася вві сні.

Її охопила непоясненна радість. Одна на цілому світі! Вона прокинулася першою разом із сонцем, що мінилося вгорі, і сердечком, що билося в грудях! Вона обережно звільнилася від сплетених рук і ніг — достоту ніби під час гри в мікадо — «Палець! Палець! Треба вийняти цю паличку, не посунувши оту!», — дуже вправно грала в мікадо Лотта, бо в неї були видовжені вузькі нігті, а це значна перевага; то чому ж Господь, обдарувавши її такими нігтями, не зумів відхилити балку, коли завалився будинок Лотти, а втім, нехай...

Заффі стоїть непорушно в коридорі. Завтра повертається Рафаель. Завтра пізно вранці.

Заффі підхопила свою сукню зі спинки стільця, сунула ноги у старенькі сандалі — і ось вона вже на вулиці. Її не бачив ніхто. Божечки! Ніколи раніше світ не належав тільки їй одній! Вона побігла — тільки щоби відчути втіху від руху ніг, серця, тіла, вона стрибала на одній нозі, потім на другій, ніби грала у класи, бігла спиною назад, спробувала зробити сальто, як завжди впала, тоді вона голосно розсміялася, кепкуючи з себе, їй невідоме слово «свобода», але то була саме вона — сі́м’я, що бігло тієї миті по її венах.

Будинки ще спали, навіть на луках куняли корови, вклавшись усі в одному напрямку — ті тварини, які хворіли, були приречені на смерть, адже батько Заффі був у Леверкузені, але скоро він мав повернутися, бо закінчиться війна і життя потече, як раніше...

Ага! Ось і рештки розбитого літака, вони ще курили, це була купа горілого наїжаченого залізяччя — Заффі обійшла її боком, знову почула спів півня, обійшла будівлю ферми і опинилася перед стодолою.

Заффі склала руки на грудях, вчепилася пальцями в плечі. Вона стоїть у коридорі і зазирає до бездонної пустки.

Ворота до стодоли якраз прочинилися. Поволі, зі скрипом, мов у поганому сні чи в історії з привидами. Заффі, закам’янівши, не могла відвести очей: ніхто не штовхав ті ворота, вони відчинялись самі!