Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Проте це вам не дає ні здорового вигля-ду>.ні доброго настрою. /

— А мені не потрібен добрий настрій, пані, щоб говорити з розпусницями, які ганьблять Клошмерль. Я багато чого знаю, пані! У мене добрі очі! Я знаю, хто кудою входить і кудою виходить і,о котрій годині. І можу сказати, хто наставляє роги своєму чоловікові. Можу сказати, пані! ,

— Можете й не казати, панно. Мене це не цікавить.

— А може, мені приємно про це розповісти?

— Ну то зачекайте, панно. 6 тут один, що його це, можливо, й зацікавить...

Повернувшись до дверей у комірчину, Жюді крикнула:

— Франсуа!

Туміньйон відразу став у дверях.

— Що тут таке? — спитав він.

Дружила кивнула головою на Жюстину Пюте.

— Ось ця панна хоче поговорити з тобою. Вона каже, що я роблю тебе рогоносцем. Це все через твого Фонсіма-ня, що раз у раз тут стирчить. Нарешті ти став рогоносцем, бідний мій Франсуа! Я ж тобі казала...

Туміньйон належав до людей, які бліднуть від найменшого хвилювання і в яких ця блідість гарячкова й мав недобрий зеленавий відтінок. Він підступив до старої панни.

— Спершу я хотів би знати, якого дідька ця шкапа сюди забралася?

Гнівно випроставшись, Жюстина Пюте хотіла запротестувати, але Туміньйон не дав їй і слова мовити.

— І оця блощиця ще тиче свого носа в чужу сім'ю! Встроми його собі під спідницю! Сама нюхай свій сморід! І вшивайся звідси по-доброму, падлюко!

Стара панна аж пожовкла, вражена.

— Бігме, панно, я не бачу потреби розвалювати вбиральню. Мене вона не турбує.

— А запах; пані,— його ви не чуєте?

— Зовсім ні, панно.

— Тоді дозвольте зауважити вам, що у вас не гострий нюх, пані Туміньйон!

— І слух, панно. Через це мене не бентежить, що про мене плещуть язиками...

Жюстина Пюте потупила очі долі.

— А те, що коїться в проході, теж вас не бентежить, пані?

— Оскільки мені відомо, там не буває нічого непристойного. Чоловіки йдуть туди, як ви знаєте, у своїй потребі. Треба ж їм це робити там чи десь-інде. Що ж у цім поганого?

— Поганого, пані? А погане те, що є мерзотники, які показують жахливі речі.

Жюді всміхнулася. "

— Справді такі вже жахливі? Ви перебільшуєте, панно.

Психічний стан Жюстини Пюте завжди спонукав її вважати себе страшенно скривдженою особою, і вона гостро відповіла:

— О! Я знаю, пані, є такі, що їх ці речі не лякають. Що більше вони на них дивляться, то більше мають задоволення!

Певна свого чудового тіла, вдоволена собою, своєю незрівнянною перевагою над оцією заздрісницею, вродлива крамарка лагідно відповіла:

— Здається, панно, що й ви дивитесь на ці жахи, коли тільки нагода...

— Але я до них не торкаюсь, пані, як дехто, кого просто не хочу називати!

— Хто-хто, панно, а я вам ніколи не заважатиму торкатись до них. Адже я вас не питаю, як ви проводите ночі.

— Дай бог усім, пані, проводити ночі так, як я! Я вам пе дозволю казати...

— Таж я нічого й не кажу, панно. Ви вільні робити що завгодно. Всяк вільний.

— Я чесна дівчина, пані!

— А хто ж каже, що нечесна? . .

— Я не з тих безеоромниць, що завжди готові переспати з першим-ліпшим чоловіком... Бо та, що готова жити з Двома, житиме й з десятьма! Це я вам кажу просто в вічі, пані! {

— Щоб бути готовою, люба моя панно, то треба зачека-

— Зате я без них чудово 'обходжуся. І навіть дуже рада, що можу обійтись, пані, коли бачу, до чого інших доводить розбещеність.

✓ — Дай боже, панно, якщо ви й справді доброхіть без них обходитесь, Проте це вам не дає ні здорового вигляду ні доброго настрою. /

— А мені не потрібен добрий настрій, пані, щоб говорити з розпусницями, які ганьблять Клошмерль. Я багато чого знаю, пані! У мене добрі очі! Я знаю, хто кудою входить і кудою виходить і ,о котрій годині. І можу сказати, хто наставляє роги своєму чоловікові. Можу сказати, пані! ,

— Можете й не казати, панно. Мене це не цікавить.

— А може, мені приємно про це розповісти?

— Ну то зачекайте, панно. Є тут один, що його це, можливо, й зацікавить...

Повернувшись до дверей у комірчину, Жюді крикнула:

— Франсуа!

Туміньйон відразу став у дверях.

— Що тут таке? — спитав він.

Дружина кивнула головою на Жюстину Пюте.

— Ось ця панна хоче поговорити з тобою. Вона каже, що я роблю тебе рогоносцем. Це все через твого Фонсіма-ня, що раз у раз тут стирчить. Нарешті ти став рогоносцем, бідний мій Франсуа! Я ж тобі казала...

Туміньйон належав до людей, які бліднуть від найменшого хвилювання і в яких ця блідість гарячкова й має недобрий зеленавий відтінок. Він підступив до старої панни.

— Спершу я хотів би знати, якого дідька ця шкапа сюди забралася?

Гнівно випроставшись, Жюстина Пюте хотіла запротестувати, але Туміньйон не дав їй і слова мовити.

— І оця блощиця ще тиче свого носа в чужу сім'ю! Встроми його собі під спідницю! Сама нюхай свій сморід! І вшивайся звідси по-доброму, падлюко!

Стара панна аж пожовкла, вражена,

ти, поки хтось у вас чогось ірв речі, на яких погано розумієтесь.

— Але ж,— запротестувала вона,— ви мене ображаєте! Це вам так не минеться! І не торкайтесь до мене, п'янюго! Монсеньйор архієпіскоп знатиме...

— Ану геть звідси! — загорлав Туміньйон.— А то я тебе розчавлю, як таргана, таку святобливицю! Миттю вимітайсь на вулицю! Я тобі покажу, який я рогоносець, стара жовтячко, чиряк тобі на гепі!

Отак він її супроводжував, лаючись аж-до входу в завулок Ченців. А тоді вернувся, гордий і незвичайно веселий.

— Бачила, як я її викурив? — мовив він до жінки. Жюді Туміньйон відзначалась тією вибачливістю, що

часто буває у любострасних жінок.

— Бідна жінка,— зауважила вона.— Така самотня. Це їй, либонь, допікає.— І додала: — Ти теж трохи винуватий, Франсуа, що ходять такі плітки. Вічно тягнеш сюди свого Фонсіманя, а на мене поговір. Адже ти знаєш, які є лихі люди.

Ці слова розпалили в ньому охоту збутися й решток свого гніву.

— Іпполіт приходитиме, коли я захочу, чорт забирай! А оті людці для мого дому не закон!

Жюді скрушно зітхнула і покірно повела рукою.

— Я знаю, Франсуа, що ти завжди зробиш по:своє-му! — мовила хитрунка.

Як побожна й бездоганна жінка, Жюстина Пюте ототожнювала себе з усім найсвятішим. Жахлива образа, яку вона перетерпіла і в якій вбачала,— через зазіхання на свою особу,— підлий эамах па святу справу, сповнила її холодною ненавистю, яку вона визнала за безперечний вияв небесного гніву. Тож, озброївшись вогненним мечем власного запалу, вона понесла свої гіркі скарги просто до кюре Поносса. Вона йому все виклала так, що вбиральня — це, мовляв, знаряддя зіпсуття й розбещеності, сховок нечистот, де пекло розставило свою сторожу, яка юне жіноцтво Клошмерля відвертає від їхніх обов'язків. Вона заявила, що за цей безбожний вчинок, тобто спорудження такого закладу навпроти церкви, муніципалітет приречено на вічну покару. Вона благала кюре виступити з закликом об'єднатись усім добрим католикам,' щоб урешті цю гидку споруду було зруйновано.

Але клошмерльський кюре почував священний страх перед такою проповіддю насильства, яка тільки роз'єднала б його отару. Цей добромисний священик, що вже не чинив своїх колишніх дурниць, дотримувався давньої традиції галліканської церкви І і остерігався змішувати вічне, тобто духовне, зі скоромийущим. Вбиральня, безперечно, була явищем тимчасовим1 і, як така; залежала по закону від муніципалітету. Що ця корисна споруда може мати на ввірені йому душі поганий вплив, про який каже його непримиренна парафіянка, то він так не думає. Оце він— і хотів пояснити Жюстині Пюте.

— Є природні потреби, люба моя панно, дані нам від провидіння. Воно не може осуджувати споруду, яка служить заспокоєнню цих потреб.

— Такі міркування можуть завести занадто далеко, пане кюре! — почув він шорстку відповідь.— Негідну поведінку деяких осіб можна так само пояснити природними потребами. Виходить, якщо Туміньйониха...

Кюре Поносе силкувався втримати стару панну в межах доброчинної скромності.

— Заспокойтеся, люба моя панно, заспокойтеся! Нікого не слід називати на ймення. Прогрішення повинні доходити до мого слуху тільки через— сповідь, і кожен повинен говорити тільки про себе.

— Але ж я маю право, пане кюре, говорити про те, що робиться привселюдно. Всі оті чоловіки, що в завулку й не думають ховати... вони показують, пане кюре, все своє... "V .

Кюре Поносе, відмахуючись від цих прозаїчних картин, намагався, щоб вони не виходили за рамки, визначені природним законом.

— Люба моя панно, деякі нескромні дії, що їх ви могли випадково помітити, напевно, робились через безхптре недбальство нашого сільського люду. Гадаю, що ці дрібні прогріхи,— зрозуміло, гідні жалю, але рідкісні,— не настільки непристойні, щоб погано вплинути на наших "діток Марії", які цнотливо опускають очі долу, люба моя панно.

Жюстина Пюте аж скинулася, почувши такі наївні слова.

— "Дітки Марії", пане кюре, бистрі на око, повірте мені! Зі свого вікна я бачу, як вони себе поводять, я не наважуся й думати, де їм уже пече. Я вже знаю, хто з них зовсім не береже своєї невинності. Вони її віддадуть за безцінь, навіть дешевше ніж за безпінь, ще й спасибі с"кажуть! — скінчила Жюстина Пюте, саркастично засміявшись.

При всій своїй терпимості, клошмерльський кюре ніяк не міг допустити, щоб таке зло діялося направду. Керуючись особистим досвідом, він вважав, що людські помилки короткочасні і що життя, простуючи своєю ходою, трощить пристрасті, пускає їх урешті прахом. Доброчесність, на його думку,— це справа лише терпіння й мук.

— Не вірю, щоб наші побожні дівчатка мали передчасне знання про деякі речі, навіть... гм... зорове, моя люба панно,— спробував він заспокоїти благочестивицю.— Якщо й припустити таке,— чого я не схильний робити,— то зло не буде ані непоправне, бо його можна завжди обернути па добро, оголосивши про заручини, ані даремне,— хай мене господь простить, як я скажу навіть таке! — бо цим самим наші дівчатка поступово дізнаються про те, що вони потребують знати... Зрештою, панно, наші любі "діти Марії" покликані стати хорошими матерями. Якщо через нещасливий збіг обставин котрась із них десь трохи послизнеться, священний шлюб швидко все заладнає.

— Та це ж неподобство! — вигукнула Жюстина Пюте, не стримавши обурення.— Виходить, пане кюре, ви їх самі штовхаєте на гріх?

— Гріх? — повторив клошмерльський кюре, аж здригаючись із жаху.— Гріх? Присягаюсь святим отцем, панно, я нікого ні на що не штовхаю.