Шевальє Габріель - Клошмерль, Шевальє Габріель

Чоловіки, що пили досвідчено й хвацько і мочилися так само, героїчно стоячи пліч-о-пліч, могли тільки вітати один одного з тим, що їм дано два великі неподільні блага: напитись досхочу, а потім вицідити все до останньої краплини, повагом, у чистенькому, добре провітрюваному місці, яке промивалось водою вдень і вночі. Прості задоволення, що ними вже не вміють тішитись городяни, які живуть серед безжальної штовханини, зберегли в Клошмерлі всю свою вартість. Так, вартість, і то неабияку: коли П'єшю проходив повз убиральню,—а він це робив часто, щоб упевнитись, чи його споруда не дармує,— то відвідувачі, якщо це були чоловіки його покоління, завжди виказували йому свою догоду.

— За твоє здоров'я, Бартелемі! — гукали вони.

— То як там справи? Все гаразд? — питав мер, підходячи ближче.

— Боже милий, Бартелемі! Дзюрю, як у двадцять років.

— Та й гладенька ж твоя забігайлівка, мов стегна в кралечки.

Отакими добродушними коментарями літні чоловіки висловлювали своє задоволення: хто-хто, а вони знали, що слова вагомий складник утіхи, до того ж приходить вік, коли слова в певних випадках і зовсім заступають колишні радості та звитяги.

Не меншу славу вбиральня мала і в молоді, і то з різних причин. Це був* орієнтир у центрі Клошмерля, точка, де сходились горішнє й долішнє містечка, а поруч стояли церква, заїзд та Божолейські галереї — місця, які завжди приваблювали народ. На побачення сходилися найчастіше саме тут. " .

І ще одно вабило сюди багатьох хлопців: через завулок Ченців, прямуючи до ризниці, обов'язково проходили "діти Марії", і хлопці збирались там щовечора в травні, щоб повітатися з дівчатками. Ці соромливі молоденькі вихованки мали досить розвинені груденята й були привабливі на

і Туанетта Маффіг вважалися найгарнішими, і саме до них при нагоді найбільше чіплялись юні клошмерляни, які, зрештою, червоніли не менше й тільки приховували свою ніжність під показними грубощами. В гурті вони були сміливі, так само як і ті дівчатка, які привселюдно вдавали з себе таких, що й не доторкнися, хоч у душі кожна добре знала, чого хоче,— щоб не занидіти в дівоцтві,— як знала кожна й те, що хлопці/бачивши їх, відчувають таку саму, як і в них, бентежність. Побравшись за руки, недбало й поволі, із затаєним сміхом, обстрілювані палкими поглядами, що пропікали їм тіло, проходили ці дівчатка. І кожна несла-з;собою в сутінь церкви спогад про лице або голос, що його ніжність змішувалася з ніжними мелодіями гімнів. Ці назверх брутальні слова, ці незграбні освідчення були наче заспів до нових клошмерльських поколінь.

Два місця — це мало, коли водночас наповняться три або чотири сечових міхури, що траплялося часто в населеному пункті на дві тисячі сечових міхурів, з яких приблизно половина належала чоловікам, що мають привілей випорожнюватись привселюдно на вулиці. Тож у разі прикрої потреби вдавалися до давнього швидкого й завжди надійного способу: спокійнісінько задовольняли малу потребу поряд з убиральнею — під муром або під будинком,— й% .вбачаючи в цьому ні зловмисності, ані невигоди, ані причини стримувати себе через присутність сторонніх. А декотрі, незалежні вдачею, то навіть ще й охочіше ставали зокола, ніж усередині.

Що ж до клошмерльського молодняка від шістнадцяти до вісімнадцяти літ,— звісно, безкебетного в цьому непосидючому віці,— то які б із них були хлопці, якби вони не знайшли тут нагоди побавитись! Вони змагалися, хто пустить струмінь вище або далі.

Добрі клошмерльськГ жінки, спостерігаючи здаля ці молодечі забави, ставились до них вельми поблажливо: що ж, з часом ці хлопці ще усвідомлять своє чоловіче покликання та можливості. Дужі плетухи з пральні казали, дзвінко сміючись:

— Поки ці невинні хлопчаки отак граються, можна не боятись, що вони вчинять щось лихе дівчаткам.

вигляд. Роза Бівак, Люлю

Рішом

Так просто стояли справи в Клошмерлі напровесні 1923 року — без зайвої облуди, а швидше з певним галльським нахилом до вільних жартів. Забігайлівка П'єшю була великим місцевим атракціоном, зрання й до смерку в завулок Ченців сунули клошмерляни, кожен ішов туди, поводячись, як йому підказували вдача та вік: молодь4— нетерпляче, безклопітно й недбало, дорослі чоловіки — з мудрою поміркованістю в поводженні й струмені; старі — повільно, зітхаючи й трясучись від великих зусиль, які нічого не давали, крім кволих цівок через тривалі проміжки часу.

Проте всі — і хлопці, й чоловіки, й діди — робили однаковий .і точний підготовчий жест при вході в завулок і однакову кінцеву процедуру, яка завершувалась на вулиці. Останній етап цієї процедури був ґрунтовний і затяжний, і— супроводили його вихиляси на жижках: треба було все як слід розташувати, використовуючи за вісь рівноваги та найкращої вигоди розвилину штанів, які в Клошмерлі шили знизу вільними й носили підперезаними нетуго паском, щоб полегшити рухи цих виноградарів, завжди нахилених до землі. Зрештою, всі ці рухи входили до одного осповного акту.

Цей акт, незмінний протягом сорока тисяч, а то й п'ятисот тисяч, років, що дуже ріднить Адама й пітекантропа з чоловіком двадцятого сторіччя; акт незмінний, міжнародний, глобальний; акт ґрунтовний і поважний; акт якоюсь мірою дуже синтетичний — клошмерляни робили і не хизуючись зайво, і не криючись кумедно, а впевпоно й просто, відверто розташовуючись у завулку Ченців, бо вважали, що тільки люди із збоченим розумом можуть вбачати в цьому щось ногапо. В Клошмерлі на цей акт зизим оком поглядала тільки одпа особа, перекопана, що його роблять саме їй на зло: прикута якоюсь дивною притягальною силою, вона з-поза фіранки безперестану дивилась,, як його повторювано ще і ще. З вікна Жюстині Пюте було добре видно рух через завулок. Стара панна бачила нескінченну процесію чоловіків, що заспокоювали свою потребу вельми спокійно, певні своєї самотини, через що, либонь, і не вживали всіх заходів безпеки, яких вимагала бездоганна пристойність.

Оскільки тепер на сцену знов виходить Жюстина Пюте, поговррімо про неї. Уявіть собі жовчну, висхлу брюпетку з поганим кольором лиця, з поганим оком, з поганим язиком та поганою статурою, і все це під прикриттям агресивної побожності та вкрадливої лагідності. Взірець відразливої — бо втіленої в таїрй гидкій подобі — доброчесності, вона з усіма своїми ічеснотами радше скидалася на людиноненависницю. Без угаву перебираючи чотки, Жюстина Пюте палко проказувала молитви й водночас сіяла потаємні наклепи та страхітливі чутки. Одно слово, то був скорпіоп Клошмерля, але скорпіон в образі божого теляти.

Про її вік не питайте: цього питання не ставив ніхто й ніколи. Досить того, що з вигляду їй було десь таки років сорок з гаком. ТілесноҐ принадності Жюстина Пюте була позбавлена ще змалку. Як не мала вона віку, так не мала й біографії. Від померлих батька-матері їй припало в спадок тисячу сто франків ренти й у двадцять сім років вона розпочала кар'єру старої одинокої панни у глибині завулка Ченців. Звідти вона й удень і вночі наглядала за містечком і розголошувала всі його неподобства та ниці пристрасті в ім'я чосноти, яку клошмерляни дуже старанно обминали.

Ось уже два місяці, як Жюстина Пюте спостерігала за прощею до вбиральні, і лють її зростала день у день. Усе чоловіче викликало у неї саму зненависть і відразу. Вона бачила, як хлопці незграбно чіпляються до дівчаток, як дівчатка ніби в жарт під'юджують хлопців, як поволі встановлюється згода між ними, і думала, що такі загравання страшенно розбещують молодь. Як ніколи доти, вона бачила моральність у великій небезпеці — і все через убиральню. До того ж завулок Ченців у спеку почав сильно смердіти.

По довгих роздумах та молитвах стара панна вирішила піти в хрестовий похід і завдати першого удару по цитаделі найбезсоромнішого гріха. Вирядившись у свою чорну одіж з усіма святими медалями та обміркувавши свої облудні речі, вона подалась одного ранку до одержимої дияволом безсоромниці Жюді Туміньйон, своєї сусідки, до якої не озивалася вже шість років.

Переговори скінчилися невдало з провини самої Жюстини Пюте, чий апостольський запал швидко звів нанівець добрі наміри. Досить навести лише кінець цієї жвавої розмови. Вислухавши нарікання старої доброчесниці, Жюді Туміньйон відповіла:

— Бігме, панно, я не бачу потреби розвалювати вбиральню. Мене вона не турбує.

— А запах-, парі,— його ви не чуєте?

— Зовсім ні, панно.

— Тоді дозвольте зауважити вам, що у вас не гострий нюх, пані Туміньйон!

— І слух, панно. Через це мене не бентежить, що про мене плещуть язиками...

Жюстина Пюте потупила очі долі.

— А те, що коїться в проході, теж вас не бентежить, пані?

— Оскільки мені відомо, там не буває нічого непристойного. Чоловіки йдуть туди, як ви знаєте, у своїй потребі. Треба ж їм це робити там чи десь-інде. Що ж у цім поганого?

— Поганого, пані? А погане те, що є мерзотники, які показують жахливі речі.

Жюді всміхнулася. "

— Справді такі вже жахливі? Ви перебільшуєте, панно.

Психічний стан Жюстини Пюте завжди спонукав її вважати себе страшенно скривдженою особою, Д вона гостро відповіла:

— О! Я знаю, пані, є такі,.що їх ці речі не лякають. Що більше вони на них дивляться, то більше мають задоволення!

Певна свого чудового тіла, вдоволена собою, своєю незрівнянною перевагою над оцією заздрісницею, вродлива крамарка лагідно відповіла:

— Здається, панно, що й ви дивитесь на ці жахи, коли тільки нагода...

— Але я до них не торкаюсь, пані, як дехто, кого просто не хочу називати!

— Хто-хто, панно, а я вам ніколи не заважатиму торкатись до них. Адже я вас не питаю, як ви проводите ночі.

— Дай бог усім, пані, проводити ночі так, як я! Я вам пе дозволю казати...

— Таж я нічого й не кажу, панно. Ви вільні робити що завгодно. Всяк вільний.

— Я чесна дівчина, пані!

— А хто ж каже, що нечесна? . .

— Я не з тих безеоромниць, що завжди, готові переспати з першим-ліпшим чоловіком... Бо та, що готова жити з Двома, житиме й з десятьма! Це я вам кажу просто в вічі, пані! і

— Щоб бути готовою, люба {моя панно, то треба зачекати, поки хтось у вас чогось Допросить. Ви говорите про речі, на яких погано розумієтесь.

— Зате я без них чудово (обходжуся. І навіть дуже рада, що можу обійтись, пані, коли бачу, до чого інших доводить розбещеність.

/ — Дай боже, панно, якщо ви й справді доброхіть без них обходитесь.