Світлана Володимирівна Ягупова - Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
М’яко світилось табло, гулу двигунів майже не було чути, його монотонність заколисувала, і невдовзі в салоні більшість пасажирів уже дрімали. Катерина Михайлівна також приєдналася до них…
В аеропорту її зустрів Петро Вахрамцев. Він усміхався й махав букетиком квітів. Його сухорляве обличчя розквітло усмішкою, але між рідких брів залягла зморшка, немов знак запитання.
Катерина Михайлівна провела рукою по його чуприні і злегка, як бувало колись, скуйовдила її.
— А ти подорослішав, Петре.
— Дивно було б, якби за стільки літ цього не сталося. Та все одно дякую за комплімент, — мовив Петро і глибоко зітхнув.
Катерина Михайлівна зрозуміла значення і його жарту, і зітхання.
— Не буду тобі довго надокучати, Петю…
Вона розповіла про причину несподіваного приїзду. Вахрамцев слухав уважно, насторожено, зморшка поглибшала, підборіддя випнулось. Він мить подумав, перш ніж відповісти.
— Вам відомо, що робить наш науковий центр?
— Ще б пак, — відказала Катерина Михайлівна, — не хочеш — і то знатимеш. Газети, радіо, телебачення твердять в один голос: гомо синтетикус — людина синтетична, сигоми — помічники і діти людства. Ми всім класом дивились по телебаченню, як випускали першого сигома з вашого центру. Я навіть писала з учнями твір на тему: “Сигоми допомагають людям підкоряти далекий космос і глибини океану…”
Раптом, запізніло, вона збагнула сенс його запитання. Уважно подивилась на колишнього учня:
— Ти хочеш сказати, що ці вірші написав сигом? Саме ці? Яким чином?
Петро уник погляду. Він дивився кудись вбік, але Катерина Михайлівна відчула, що він потайки стежить за нею, кажучи:
— Програма для п’ятої моделі сигома називається Продовжувач…
Стара вчителька зауважила, що він ретельно добирає слова:
— Академік Туровський виклав так нам свій задум…
Катерина Михайлівна зрозуміла приховане значення цієї фрази і здивовано звела брови: “О, Вахрамцев став дипломатом…”
А Петро якомога глибше вдихнув, виставив праву ногу вперед, наслідуючи академіка Туровського, і з якоюсь урочистістю мовив:
— Можливо, найцінніше в інформації про наш з вами світ — це неповторність людської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частинки, скалки особистості, і то — особистості небагатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своєму велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило людство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквітлих талантів? Тому, створюючи програму для п’ятої моделі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інформацію, що є в шкільних творах, в різноманітних нездійснених проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків…
— Зажди, зажди-но, Петю, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. В академіки тобі ще зарано, — присікла його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звівши вказівного пальця. — По-перше, я нікому не показувала віршів свого сина…
Але нинішнього Петра не так просто було загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку — один проти багатьох.
— А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стилістичні звороти… От сигом і відтворив, як ми кажемо, “за матрицею” його особистість з алгоритмами мислення…
— Я хочу його бачити! — твердо мовила Катерина Михайлівна.
Петро змовк на півслові. Уважно, допитливо подивився їй в очі. Це був новий малознайомий Вахрамцев. Але Катерина Михайлівна не зніяковіла, у всякому разі нічим не виказала свого збентеження. Подумала: “Все нормально. Життя рухається. Учні ростуть, змінюються, виявляють чи набувають нових рис характеру. Чому вони мають бути такі, як ми передбачали?”
Вахрамцев кивнув і роздумливо мовив:
— Гаразд. Це неважко влаштувати. Я тільки уточню години прийому.
Він пішов до телефонної будки.
Катерина Михайлівна провела його неуважним поглядом і, поки він говорив по телефону, роздумувала, які метаморфози трапляються з її випускниками. За кілька хвилин Петро вийшов з будки і сказав:
— Я домовився. Але доведеться зачекати до завтрашнього ранку.
IIIСпочатку Катерина Михайлівна визначила: сигом не схожий на її сина — такого, яким вона пам’ятала Борю. Можливо, якби він став старшим… Адже іноді щось в усмішці, у погляді сигома, майже невловиме, миттєве, знайомо обпікало пам’ять. Потім, придивившись, вона подумала, що сигом взагалі не схожий ні на кого. І вона зрозуміла чому. Вираз його обличчя, очей змінювались так блискавично, що людський погляд не встигав їх зафіксувати.
Академік Туровський здавався поруч сигома маленьким скуйовдженим горобчиком. Сиве пасмо над його чолом підстрибувало, коли він звертався до людей у залі:
— Продовжувач — так ми називали його професію, а точніше, його призначення. Він зберігає в своїй пам’яті справи багатьох людей, він ніби є їхнім узагальненням, їхньою колективною особистістю, в якій помножено й посилено їхні здібності. Сигом не просто пам’ятає й розуміє те, що вважатимуть за потрібне рекомендувати програмісти. Кожен з вас може побалакати з ним, поставити кілька запитань. На які не встигне відповісти сьогодні під час зустрічі, відповість завтра та післязавтра по телебаченню. От, либонь, і все, що я хотів…
Він зустрівся поглядом з очима Катерини Михайлівни і вмовк па півслові. Вираз її очей, недовірлива посмішка були такі красномовні, що академікові стало не по собі. Він не знав, хто ця жінка, але на мить відчув, ніби він знову в школі перед дошкою силкується пригадати умову задачі. Спогад був такий яскравий, що йому здалося, ніби в залі запахло теплим деревом і крейдяним пилом. Закінчення фрази зависло в повітрі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова», після закриття браузера.