Микола Сом - З матір'ю на самоті

печального, пригніченого вірша: Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять смерті в очі подивлюсь. Моє життя — розтрощене корито, І світ для мене — каторга і кліть! Так краще в тридцять повністю згоріти, Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Мати: Страшний вірш… Він не вгадав своєї смерті більш як на один рік… Доречно нагадати, що він помер не 14 грудня — як усюди пишуть, а біля дванадцятої ночі 13 грудня, коли тільки вийшла із палати.

Поет: Я про це уже писав… А той автограф із трагічним віршем довгий час зберігався у нашого однокурсника Анатолія Сердечного — довголітнього працівника Броварського міськкому партії. А віднедавна цей автограф знаходиться в Музеї-архіві літератури і мистецтва УРСР.

Мати: Ти ошелешив мене. Отже, хвороба Василева не була такою раптовою, як усім здавалося… А той вірш може бути правдивим документом проти тих, хто вигадує усякі небилиці навколо життя і смерті мого Васі.

Поет: Ще тоді, на похоронах Симоненка, я відчув чимало нещирості. Пізніше від черкаських журналістів я довідався про те, що над Василем жорстоко познущалися негідники із залізничного відділу міліції на станції Шевченкове. Його били з розумінням виучки катів із КДБ — щоб не було слідів наруги. Били по хворих нирках. І за що? Лише за те, що він просив у залізничнім ресторані, де сиділо п’яне залізничне кодло, пачку цигарок. Розлючені офіціантки (це дешеве і продажне бидло!) викликали власних охоронців із міліції. Наївного прохача тут же забрали й закрили в кутузку… Нарешті я зізнаюся, що я там був через півроку після смерті Васі. Хотів поцікавитися деталями побоїща, але тих держимордів із міліції та запопадливих служниць з ресторану не зустрів. Здогадався: їх прибрала відповідна служба — як злочинців та свідків. Тепер можна говорити і писати що завгодно. Головне поплакати від жалості.

Мати: Я була прибита горем і не все пам’ятаю, як хоронили мого єдиного сина. Тільки пам’ятаю, що з Києва прибуло тоді багато Василевих товаришів і друзів.

Поет: Із Києва приїхали: Володимир Біленко, Микола Вінграновський, Алла Горська, Василь Грінчак, Петро Засенко, Леонід Коваленко, Леонід Кореневич, Михайлина Коцюбинська, Анатолій Перепадя, Борис Олійник, Іван Світличний, Олександр Стаєцький, Анатолій Шевченко… Всі вони були чи є вірними охоронцями доброї пам’яті нашого незабутнього поета… Але тоді коло горя метушилися-ворушилися якісь нахабні, кололітературні пронири. Від імені їх безликості на траурному мітингу пролив підступну і брехливу сльозу нікому не відомий критик — завжди рожевощокий, вічно п’яний і плакатно-усміхнений. При житті Симоненка той чоловік применшував або й зовсім замовчував талановиту творчість нашого поета.

Мати: Пам’ятаю, що хтось із тієї групки іщи на похоронах рився у Василевих рукописах. Тоді мені було байдуже… Я думала тільки про малого Лесика…

Поет: Іще звучала траурна музика в обласному Будинку вчителя… Іще ми проводжали нашого товариша в останню путь до міського кладовища… А вже пішли по руках рукописи Симоненка.

Мати: Жалію, що не встигла надійно заховати Василевих рукописів. Та й звідки я могла знати, що вони потраплять у чужі руки?

Поет: Ті безчесні руки хотіли навіки похоронити не тільки самого Симоненка, а й творчість його. Адже у труну хтось поклав дві поетові книжки — «Тишу і грім» та «Цар Плаксій і Лоскотон». Я обурився, коли побачив таке блюзнірство, вийняв книжки із труни, а потім голосно — на весь автобус — сказав: «Ми хоронимо Васю Симоненка, а не його книжки!..» Тоді ж «Тишу і грім» я віддав вашому онукові Лесику, а казку забрав для своєї малої доньки Оксани, яку дядько Симон любив носити на руках, коли гостював у мене.

Мати: Він часто згадував твою Оксанку.

Поет: Ми піклувалися не тільки про своїх власних дітей. Вася писав для них веселі казки, а я — колискові пісні. Я знаю, що ваш Лесик змалку любив мою давню колискову пісню «Рученьки-ніженьки» із телепрограми «На добраніч, діти».

Мати: У дітей хороша пам’ять. Жаль, що дорослі гублять її…

Поет: Правда ваша… У мене зберігається газета «Черкаська правда» за п'ятнадцяте грудня тисяча дев’ятсот шістдесят третього року, де уміщений некролог на смерть Симоненка. Там записані сердечні і добрі слова: «Важко примиритися з думкою, що його, двадцяти восьмирічного, вже немає серед нас. Невмолима хвороба вирвала його з наших рядів. Але він житиме. Житимо у своїх ділах, у своїх творах, у наших серцях». Ви чуєте, які хвилюючі слова? Та я хочу заперечити: не в усіх серцях черкащан залишився незабутній образ Василя Симоненка. Тоді, як по всій нашій республіці і далеко за її межами звучало і звучить правдиве слово поета, у самих Черкасах не всі згадували його високе ім’я. Наша рідна Симоненкова газета «Черкаська правда» упродовж двох десятиріч викреслювала ім’я поета або ж примовчувала його заслуги у розвитку української літератури.

Мати: Зате ж Черкаський народний хор постійно співає «Виростеш ти, сину…» Уже чимало років на кожні Василеві іменини черкаські хористи приходять мені поспівати. Найчастіше заходила до мене народна артистка Раїса Кириченко, коли вона іще співала і жила в Черкасах.

Поет: Саме тут, у вашій квартирі, я й познайомивсяіз прекрасним подружжям Кириченків — Раїсою та Миколою. Мені приємно відзначити, що Раїса Кириченко краще і глибше за всіх інших співаків зуміла передати прості і мудрі слова Симоненкового заповіту із дивовижною музикою Анатолія Пашкевича. Ви знаєте також, що на ці ж вірші із «Лебедів материнства» є ще одна мелодія — задушевна і пристрасна, її створив наш народний композитор Платон Іларіонович Майборода.

Мати: Платона Майбороду я здавна люблю і шаную. Із його душевними піснями я не почуваюсь такою одинокою…

Поет: Добре те, що у квартирі матері Василя Симоненка звучать пісні й вірші. Та ще краще було б, якби Симоненкові свята в Черкасах