Генадій Савичов - Дисертація лейтенанта Шпильового

— Ну, а чого до лейтенанта причепився?

Федько насупився:

— Нехай до Мурки не липне.

— Чого ти думаєш, що він липне?

— Мені один сказав.

Танюшин багатозначно подивився на Костіна і, вставши з-за столу, підійшов ближче до Білобрагіна.

— Це хто ж?

Федько мотнув головою:

— Особисто його не знаю. Ще того разу коло ларка він підійшов до мене і сказав: «Онде, — каже, — моряк твою Мурку охмуряє». Ну, я розізлився і…

Танюшин знову сів до столу:

— Розкажи, який він, той чоловік.

Федько спідлоба глянув на мене і почав:

— Такий непоказний, тобто низенький. Мені отак буде, — Федько провів рукою по грудях. — Ніс у нього гострий. Волосся чорне, наче кучерявиться. Схоже, що не росіянин, а з Кавказу. Але російською мовою розмовляє чисто.

— Ти що ж, завжди коло ларка чергуєш? — поцікавився Танюшин.

— А якщо до неї всі липнуть?

Танюшин поклав руку на стіл і сказав, ніби підводячи підсумок:

— Ну, ось що, Білобрагін. Сьогодні ми тебе відпускаємо. Але запам’ятай: більше хуліганити не будеш. Не дозволимо. А якщо того чоловіка невисокого зустрінеш, дзвони мені. Телефон 20–28. Запам’ятав?

— Запам’ятав! — буркнув Федько.

Він церемонно попрощався З усіма і вийшов з кабінету.

— А якщо він сказав неправду? — висловив я сумнів.

— Правду. Парубок розгвинчений, але чесний.

Костін дістав з папки якийсь папірець і доповів полковникові:

— Опергрупа Самохіна веде спостереження за диверсантом. Питають: брати його?

— Ні в якому разі! Продовжувати спостереження.

— Це диверсант з бухти Прозорої? — поцікавився я.

— Так, — була коротка відповідь.

Молодий веселий юнак на мотоциклі привіз мені записку від Танюшина.

Танюшин писав:

«Товаришу Шпильовий! Сьогодні о 13.00 приходьте до Якірної площі. Поїдемо з приводу «дисертації».

Я сховав записку і подивився на годинник. Була ще тільки одинадцята. Що нового узнав Танюшин? З ким ми повинні зустрітися?

Незадовго до тринадцятої я пішов на площу. Треба було розрахувати час так, щоб рівно о тринадцятій бути на місці. Точність має бути притаманна кожній людині, тим більше — військовій. Я навіть маю намір виступити в нашій флотській газеті з статтею про точність. Скажу в статті, що цю якість слід розвивати в собі буквально на кожній дрібниці. Залізна педантичність у цьому питанні є показником внутрішньої культури людини.

Рівно о тринадцятій я був на площі. Під’їхала «Волга», і я опинився поруч з Танюшиним.

— Влаштовуйтесь зручніше, — сказав полковник, — їхати доведеться далеко. Кілометрів вісімдесят.

— А куди?

— В науково-дослідний інститут, до професора Іващенка. Можливо, він знає що-небудь про Петрищева.

Мені було цікаво зустрітися з великим вченим. Дорогою ми розмовляли про досягнення в галузі техніки, в якій працює і професор.

За містом «Волга» звернула з магістрального шосе і вузькою ущелиною заглибилась у гори. їхали дві години. Міжгір’я раптом стало ширше, і ми побачили залиту сонцем невелику долину. В густу зелень були вкраплені білі, з скла і бетону, будівлі науково-дослідного інституту. Машина зупинилась біля масивних воріт. Підійшов вартовий. Уважно перевірив документи спочатку у мене і в шофера, потім у Танюшина і пішов до приміщення контрольно-пропускного пункту, мабуть дзвонити. Нарешті вийшов:

— Прошу, проїжджайте.

Ворота одчинились, і ми в’їхали на подвір’я з широкими зеленими алеями. Біля під’їзду одного будинку машина зупинилась. У невеликій прийомній нас зустріла секретарка.

— Ви полковник Танюшйн?

— Так.

— Професор Іващенко чекає вас.

У кабінеті нас зустрів сивий літній чоловік. Дивно, але сліпучо-срібна сивина молодила його. А може і не сивина, а великі світлі окуляри в тонкій золотій оправі. В усякому разі, професор був літній, і разом з тим у ньому відчувалася молодість і життєрадісність. Легко підійшовши до нас, професор відрекомендувався, потиснув нам обом руки і запросив сідати.

— Дуже радий, професоре, зустрічі з вами, — сказав полковник.

— Вважайте, що вам пощастило. Тільки сьогодні повернувся з відрядження, а завтра… — Іващенко зробив прощальний жест рукою, потім спитав: — Так які ж справи привели вас до мене?

— Справи давно минулих днів, — відповів Танюшин.

— Я слухаю.

— Скажіть, будь ласка, — почав Танюшин, — вам ніколи не доводилось зустрічатися з людиною на прізвище Петрищев?

Слова Танюшина, мабуть, вплинули на професора. Неприховано схвильований, він нахилився до полковника і тихо запитав:

— Як, як ви сказали?

— Петрищев.

— Боже мій! Вам щось відомо про нього? Ну, відповідайте ж!

Полковник не був підготовлений до такої бурхливої реакції.

— Пробачте, — збентежився він, — ви, мабуть, не так мене зрозуміли. Ми хотіли б од вас щось почути.

— А, он воно що, — мовив розчаровано Іващенко і несподівано спитав: — У вас є цигарка?

Полковник дістав портсигар.

— Збирався кидати курити, але, видно, доведеться відкласти.

— Значить, вам все ж таки знайомий Петрищев? — нагадав Танюшин.

— Звичайно, — відповів Іващенко, глибоко і з задоволенням затягуючись.

— Не змогли б ви пригадати все, що стосувалося Петрищева? — обережно спитав Танюшии.

Іващенко зняв окуляри і дуже ретельно протер їх.

— Не знаю, чи задовольнять вас мої відомості, але дещо я розкажу. Незадовго до початку Вітчизняної війни мене призначили керівником науково-дослідної групи по розробці ракетного палива. Зважаючи на деякі дуже важливі для нашої справи обставини, ми виконували свої роботи у Волногорську. Дослідження мали цілком секретний характер, і, природно, лабораторія добре охоронялась. Охороною відав начальник режиму, він у перші дні війни зарахував до штату охорони й Матвія Петрищева. Я про це не знав.