Генадій Савичов - Дисертація лейтенанта Шпильового

class="book">Поки я роздумував, в тролейбус увійшла молода жіика, сіла поруч і почала уважно розглядати мене. Коли я обернувся, жінка аж сплеснула руками.

— Нарешті зустрілися!

Це була продавщиця пива із пам’ятного ларка. Цього вечора вона видавалася ще кращою, ніж тоді. У вузьких лакованих очах її стрибали золотисті іскорки. Ошатне, квітчасте плаття з глибоким вирізом щільно облягало струнку фігуру. На гнучкій мармуровій шиї я помітив родимку.

Всі пасажири тролейбуса зацікавлено поглядали на неї.

Я пригадав скандал біля ларка і почервонів. Моя співрозмовниця говорила низьким, грудним голосом:

— Я дуже непокоїлася за вас. Ви ж ні в чому не винні. Знаєте, я навіть ходила до комендатури і заявила про це.

— Спасибі, — сказав я глухо.

— А потім весь час никала вулицями в надії, що зустріну вас. Я ж трохи винна в тому, що з вами скоїлося.

Останнє зауваження мене насторожило. Ми вийшли з тролейбуса біля Морського парку.

— Який чудовий вечір, — промовила Мура, так вона відрекомендувалася.

— Так, непоганий.

— Давайте посидимо на лавці коло берега.

— Уже пізно.

Мура образилась:

— Який ви колючий. Невже не можна взяти мене під руку?

Я взяв її під руку. Рука була холодна і немов бархатна. Мура притулилась до мене, і збоку ми, мабуть, скидалися на закоханих.

— Чому ви мовчите? Розкажіть що-небудь.

Мені зовсім не було чого розповідати, але Мура, піднявши голову, прохаюче дивилася на мене. Я сказав, що після удару кухлем у мене була велика гуля на голові. Мура згадала останній фільм і заявила, що я схожий на Олега Стриженова. Порівняння потішило мене, хоч я знав, що на Стриженова зовсім не схожий.

— А кого я вам нагадую? — запитала Мура.

— Царицю Нефертіті.

Мура недовірливо подивилася на мене.

— Хто це?

— Єгипетська цариця. Дуже гарна.

В якійсь мірі я не кривив душею. Гнучка довга шия і тонкі риси обличчя надавали їй деякої подібності до Нефертіті.

— Чому ви вважаєте, що винні в пригоді, яка сталася біля вашого ларка? — поцікавився я.

Мура зітхнула і замовкла. Ми підійшли до її будинку і зупинилися біля вузької хвіртки. Дівчина раптом заспішила і почала прощатись:

— У же пізно, вам час додому. Ну, ідіть же швидше.

Кажучи це, вона весь час дивилася кудись повз мене.

Я глянув у тому ж напрямку і в густій тіні крислатого каштана помітив чоловічу постать. Так ось у чому справа.

Я потиснув їй руку ї зібрався йти. Тим часом проїхала машина і яскравим променем фар освітила чоловіка, що стояв у тіні. Це був здоровань, який затіяв зі мною сварку біля ларка.

— Так ви підете? — спитала ще раз Мура ослаблим голосом.

— Ні, чого ж, — відповів я жорстко, — давайте поговоримо.

«Цією людиною цікавиться полковник Танюшин», — подумав я. Парубок підходив до нас. Мура сховалася за мою спину.

— А-а, це знов ти? — похмуро сказав мені парубок. — Ще хочеш?

— Федько, іди звідси! — наказала Мура, виглянувши з-за мого плеча.

Федько сплюнув набік:

— Завела залицяльника? Ну я його віднаджу…

Я був спокійний. Зрадів, що побачив його. Танюшин, певне, теж буде задоволений. Крім того, я в цивільному. Отже, можна не церемонитись.

Федько замахнувся. Я впіймав його кулак на льоту і відомим прийомом завернув руку за спину. У Федька з горла вирвався хрип, він почав присідати. Я опинився у нього за спиною.

— Ну… — промовив я, але враз дістав удар ногою в живіт і відлетів до низького паркана. Паркан затріщав. У мене в очах закрутилися сині, жовті, червоні кола.

Федько насувався. Я все ж схопився і спромігся на різкий удар, похитнувся і впав. Той теж упав. Ми зчепились і покотилися по землі. За якусь мить пролунав владний окрик:

— Встати!

Чотири гострих промені від кишенькових ліхтарів освітили мене і Федька. Федір підвівся і кинувся навтікача, але вчасно підставлена нога звалила його на землю.

— Прудкий, — почув я знайомий голос.

Де я чув цей голос? А-а, це ж Костін, заступник Танюшина!

— Товариш Костін?

— Я, — усміхнувся капітан.

— Слухайте, це той хлопець, що тоді коло ларка…

— Ви його знаєте? — спитав Костін дівчину.

— Косий Федько. Проходу мені не дає, окаянний! Все одно не вийду за нього заміж!

Костін наказав одному з оперативних працівників обшукати затриманого.

— Зброї нема, — осміхнувся Косий.

— В машину! — наказав Костін.

Федько раптом зіщулився.

— Я ж із ним пожартував…

— Гайда!

Я підійшов до Мури.

— Не щастить мені, — сказала вона журно, — завжди якісь неприємності.

Мені нічим було її втішити.

— До побачення, — сказав я, потупцювавши на місці, і попрямував до «Волги».

Машина помчала безлюдними вулицями. Було вже пізио. Я спитав Костіна:

— А як ви опинились на цій вулиці?

— Випадково, — промовив Костін і засміявся.

Так, нагляд у Танюшина було налагоджено чудово. Мене охороняли. Інакше як би вони миттю опинилися на місці, де я зустрівся з Федьком?

І ось ми знову в кабінеті Танюшина. Полковник уважно оглянув Федька і спитав суворо:

— Прізвище, ім’я?

— Білобрагін Федір, — скоромовкою випалив Косий, — тридцять шостого року. Безпартійний. Слюсар.

Танюшин посміхнувся:

— Бач, який досвідчений. Сидів?

— Не доводилось. Один привід був.

— За що?

— Та так. Одному по шиї з’їздив.

Танюшин докірливо промовив: