Олександр Романович Бєляєв - Мертва голова

— Плавучий острів! Невже це не міраж? — вигукнув здивований Сабатьє.

— Повідь змиває цілі групи дерев, — відловів Фесор таким тоном, немов читає лекцію в університеті. — Буває, що такі острови випливають у море далеко від берега і довго носяться по хвилях; переплетені корінням дерева довго не розпадаються. Багато мореплавців зустрічали в океані такі плавучі острови. Тут нема нічого… — він обірвав фразу на півслові й заглибився в свої думки, раптово забувши про острів.

— От на такому б острові поплавати! — сказав Сабатьє.

— Індійці інколи запливають на цих мандруючих островах дуже далеко, — відповів Джон. — Пам’ятаю, в дитинстві я сам вирушав у такі мандрівки.

Пліт дуже хитнувся, і його понесло течією.

— Нарешті! — ожив Фесор. — Швидше б, швидше! Стільки роботи!.. — І він знову замовк, низько опустивши голову.

Джон подивився на Фесора, потім на Сабатьє і тихо сказав:

— Мабуть, нам не треба було брати з собою старика. Дивіться, він зовсім збожеволів.

— Нічого, відійде. Не могли ж ми залишити його в лісі!

— Дивна історія! — сказав французький консул у Ріо-де-Жанейро, коли Сабатьє скінчив свою розповідь.

Потім консул відчинив шафу, порився в старих газетах, акуратно складених у стоси, витяг пожовклий номер і подав Сабатьє.

— Ось погляньте.

Сабатьє розгорнув газету від 12 жовтня 1912 року. На третій сторінці була вміщена замітка про загибель у лісах Бразилії французького вченого Мореля, написана одним з його супутників по експедиції. До статті був доданий портрет людини в окулярах, з гладенько поголеним обличчям.

— Так, це він, наш Фесор! — промовив Сабатьє. — Час дуже змінив його, але очі ті самі.

— Очі людини не старіють, — відповів консул. — І ви кажете, що він живий і здоровий? Приведіть його до мене. Цікаво подивитись на цього нового Робінзона!

Однак привести Мореля до консула було не так легко.

Коли Сабатьє повернувся в номер готелю, його зустрів Джон, дуже засмучений.

— Знову пішов! — поскаржився Джон. — Цей Фесор зовсім збожеволів від міського шуму. Він марить, повторює якісь незрозумілі латинські слова. Втік у міський сад, стрибає по траві, ганяючись за метеликами, а сторожі ловлять його. Він зібрав навколо себе юрбу. Я кликав його, але й сам ледве втік: сторожі хотіли відвести мене в поліцію. Вони говорять: «Якщо це ваш божевільний, то ви повинні його доглядати і не випускати з дому». Нічого сказати, добру знахідку ми придбали! Я вам казав, що його не треба було забирати з лісу.

— На нього вплинув дуже різкий перехід від самотності в лісі до життя у великому місті. Мабуть, йому доведеться підлікуватись. Але я певен, що поступово він стане нормальним, — мовив Сабатьє.

За вікнам почувся шум і голос Мореля-Фесора:

— Чого ви мене переслідуєте? Що вам від мене треба? Не заважайте мені, я шукаю «мертву голову»!

Сполдінг згадав щасливі, як йому здавалося, хвилини, коли він поклав у портфель диплом про закінчення політехнічного інституту.

Він — інженер-механік, і перед ним відкрито весь світ. Для нього світить. сонце, йому всміхаються дівчата. Для нього розпускають павині хвости розкоші вітрини магазинів, для нього грає весела музика в нарядних кафе, для нього пливуть по асфальту блискучі автомобілі.

Правда, сьогодні все це ще недосяжне для нього, але, можливо, завтра він візьме під руку голубооку дівчину і яскраво-червоними губами, сяде з нею в блискучий автомобіль, поїде в найкращий ресторан міста.

Ну зрозуміло, це все буде «завтра» не в буквальному розумінні слова. Треба знайти роботу. Послужити інженером у хазяїна. Зібрати трохи грошей і вкласти їх у якесь діло. А далі все піде як по маслу.

Знайти роботу! Це, звичайно, нелегко. Сполдінг добре знає про це. Але криза й безробіття — страшні слова не для нього, Сполдінга. Хіба в інституті у когось із студентів був такий зріст, вага, такі м’язи, як у нього? Хіба на всіх спортивних змаганнях він не перемагав своїх товаришів? А голова! Хіба він не закінчив вищу школу одним з перших — міг би й першим, коли б не так захоплювався спортом.

Головне ж — ні в кого нема такої сталевої волі, такого впертого прагнення до влади, такої пристрасної жадоби до багатства, такого гомеричного апетиту до всіх благ життя і такої фанатичної наполегливості в досягненні мети.

І Сполдінг стрімголов кинувся в бій, мов зголодніле вовченя, пустивши в хід і волю, і жадібність, і зуби, і кігті. Але незабаром виявилося, що всього цього мало. Кігті йому знадобились тільки для того, щоб одного разу спересердя зірвати з воріт заводу об’яву «Прийому нема». Зубами він гриз від люті комишеву тростину, коли йому знову відмовили.

Здебільшого йому не вдавалося пройти не тільки в кабінет директора, але й до секретаря. Тоді Сполдінг говорив по телефону з прохідної контори чи з вестибюля. Якось він спробував силою прорвати кордон, але його з ганьбою, під руки, видворили з кабінету особистого секретаря машинобудівного магната.

Він жив на випадкові мізерні заробітки, часто недоїдав і ставав жорстоким, злорадно мріяв про те, як сам буде ще безпощаднішим з невдахою, коли все ж досягне вершин земного благополуччя. І якщо звичайні шляхи важкі, треба знаходити легші, нові, незвичайні.

Нові шляхи! Де вони, ці нові шляхи? Сполдінг почав жадібно