Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

В кімнаті поволі танула сизувата хмарка диму, пахло порохом і тютюном.

Пополотнівши, Ганс фон Шульц швидкими кроками підійшов до Вернера, схопив його за вилоги куртки і виштовхнув у коридор.

— Я гадаю, Вернере, що після вашого вчинку російський фронт не буде для вас несподіванкою.

— Я втратив розум, пане полковнику, мені здалося, що він знову кинеться на вас…

— Але ж він обернувся до вас після першого пострілу?

— Я просто не тямив, що робив, пане полковнику.

— Там навчитесь стримувати свої почуття, перед більшовиками. Зможете вправлятися у стрільбі скільки заманеться. Якщо тільки…

Ганс фон Шульц, примружившись, глянув йому в очі.

— Якщо тільки це…

Вернер відчув, як дрож проймає його тіло: невже фон Шульц догадався!

— Ідіть геть! Робіть свою справу. Ми поговоримо про все пізніше.

Вернер прийшов у свій закуток, старий будуар, що межував з кімнатою, яка правила за секретаріат фон Шульца; тут зберігалися сотні папок із справами.

Страх, панічний страх раптом щез. Тепер він почував себе зовсім спокійно. Стало навіть якось байдуже. Вернер сів на стілець з обшарпаним плетеним сидінням і вигнутою спинкою, поклав ногу на ногу і замислився.

«Якщо він здогадався, що я вбив француза, щоб звільнити його від мук, то це може кінчитися для мене не російським фронтом, а трибуналом і стінкою».

Він здивувався, помітивши, що не дуже вболіває за свою долю, не шкодує про свій вчинок, зроблений у пориві милосердя.

«Чи був то несвідомий вчинок? Ні, скоріше це результат тривалого розвитку. Дворічного розвитку, який почався з роботи в адміністративному апараті і гестапо. Так, це свідома, цілком свідома дія. Що ж, тим гірше. З фон Шульцем або розплавишся, або ж загартуєшся. Я розплавився. Розплавився? Чи завжди я вірив у Гітлера? Чи завжди схвалював націзм? І так, і ні. Так, звісно! Це було боягузтво…

А вороги? Де вони? Серед французів, що вбивають офіцерів-націстів? Чи серед цих офіцерів? Друзі?.. Бурдійя, що передусім захищав свою країну, чи Крюбер, з тієї зловісної породи капо?

Чи знайду я врешті вихід з цього тупика?»

У нього було таке відчуття, наче хтось інший судить його вчинки і читає думки… «Чи можна все змінити за кілька хвилин? Через того страченого француза… Змінити? Ні, не змінити, а несподівано знайти себе після довгих років хаосу і безпорадності! Так, я знайшов себе. А якщо треба буде виправити помилку? Наважитися зробити перший крок? Все залежатиме від обставин. Так, звичайно, при умові, коли вони будуть сприятливі».

Вернер запалив сигарету. Руки його тремтіли.

«Коли б тільки фон Шульц не здогадався».

О пів на дванадцяту німецький військовий грузовик виїхав з двору гестапо; на ньому лежали загорнуті в старі ковдри два тіла. Колись це були Франсуа Бурдійя і маленька єврейка.

На вулиці Монлозьє машина наздогнала німкеню. Та йшла тротуаром і думала про француза, якого побачила напередодні під час облави у дворі комендатури.

Високий кучерявий брюнет у шкіряній куртці.

Вона зітхнула.

Ганс фон Шульц подзвонив. Коли зайшов Вернер, полковник ще тримав у руці телефонну трубку, втупившись поглядом просто себе. Помітивши Вернера, він схаменувся і поклав трубку:

— Щойно мені подзвонили з французької міліції. Один з її патрулів півгодини тому знайшов у гаражі недобудованого маєтку тіло нашого офіцера, вбитого за кермом машини.

Вернер одразу ж подумав про Франсуа Бурдійя.

Отже, француз був невинуватий? І це нове вбивство свідчить, що він не мав ніякого відношення до минулих подій.

— Коли його вбили, пане полковнику?

— Цієї ночі?

— Цікаво, як?

— Куля в потилицю.

Фон Шульц зацікавлено подивився на свого секретаря.

— Ви хочете сказати…

Він не скінчив фразу. Він зрозумів Вернера.

— А-а, он воно як!.. Ви подумали про француза. Ну, і що з того? Цей замах ще не доводить, що він… що він був непричетний до того, в чому ми його звинувачували.

— Звичайно, мій полковнику, але… Знову куля в потилицю?..

— Нехай так. А вам яке діло до цього?

І чому вас це цікавить?

Вернер нічого не відповів, уважно дивлячись на свої черевики.

— Це вас не торкається, Вернере, ви чуєте? Це вас не торкається! — Ганс фон Шульц майже кричав.

— Особливо зараз…

Шульц помовчав і вже спокійно вів далі:

— …Тут ви зараз нічим не повинні цікавитися, ви мене розумієте?..

І, не чекаючи на відповідь, з притиском додав:

— Я вже вам казав, ми поговоримо про все пізніше, завтра чи післязавтра. Згода, пане Вернер?

— Так, пане полковнику.

— Ну, а зараз у нас інші клопоти. Накажіть приготувати дві машини. Я візьму з собою чотирьох чи п'ятьох інспекторів, цього вистачить. Міліція вже на місці.

Ганс фон Шульц налив у склянку трохи коньяку і вихилив одним духом.

Стоячи посеред кімнати, Вернер нетерпляче чекав, що ж скаже він далі.

Ага, ось воно.

— По-друге, Вернере, протягом дня ви передасте комендантові військової тюрми шістьох утікачів, схоплених патрулями.

Пальці фон Шульца стиснули склянку. Так стисли, що побіліли нігті. «Він зараз роздушить її, — подумав Вернер. — Втеча з гестапо! Це ще невідомо, кого чекає російський фронт, мій полковнику».

Вернер посміхнувся. Фон Шульц це помітив і ущипливо запитав:

— Чи можу я довідатися, чому це у вас, Вернере, такий блаженний вигляд?

— Я подумав, пане полковнику, про тих утікачів. Недалеко вони втекли.