Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

— Це обов'язково?

— Так.

— І що ж, у тебе теж є таке прізвисько?

— Звичайно! Для переважної більшості людей, з якими я працюю, я Клод. Анонімність — наш захист. Чим менше людей знає наші справжні імена, тим краще. Звичайно, цей захист, як і кожен захист, має свої вади. Всі, кого я особисто завербував до організації, знають, хто я такий. Але їх набагато менше, ніж тих, хто знає мене лише в обличчя і на прізвисько.

Він витяг з кишені недокурок, запалив його і глибоко затягся.

— Ну, то як же з ім'ям? Скажімо, Регіна?

— Що ж, хай буде Регіна.

Маленька, скоцюрблена бабуся пильно і з цікавістю глянула на них з-під парасольки.

— Ох, голуб'ята мої, та ви ж застудитесь отак, стоячи на морозі…

Вони посміхнулися їй, і стара подріботіла далі, постукуючи паличкою, немов сліпа.

— А бабуся має рацію, — погодився Жюль Грак. — Ходімо, кинемо чогось на зуб.

Він повів Марі-Те до ельзаського ресторанчика в кінці майдану. Там вони сіли в глибині залу; Марі-Те скинула шубку. Жюль хустинкою витер її змокле волосся.

— Ти не цікава, дівчинко.

— Чому?.. І чим я мушу цікавитись, Кай?

— І досі ти не спитала назви, — він притишив голос, — назви організації, в якій працюватимеш.

— Це правда. Бачиш, для мене існує лиш одне: рух Опору. Зараз це найголовніше.

— Як для кого. Так от, мова йде про F. Т. P. F.

— Тобто?

Жюль нахилився вперед і прошепотів:

— Франтірери і французькі партизани.

— Дуже романтично!

Гарсон приніс замовлене. Коли він пішов, Жюль Грак уточнив завдання:

— Ми перенесемо всі речі до твого сарая десь після полудня.

Вернер постукав о восьмій годині. Тричі, несміливо.

— Зайдіть!

Ага, фон Шульц. Мабуть, знову розлютований невдачами. У голосі, металевому й холодному, наче лезо, не чути людських інтонацій.

Вернер завагався. Він ясно уявляв, яке видовище чекає на нього за дверима, і вважав за краще нічого не помічати й не бачити.

За ці роки Конрад Вернер привчився нічого не бачити. Погроми, «чистки», «профілактичні» арешти, спалення живцем і екзекуції. Протягом років він був дрібним службовцем на Вільгельм-штрассе, не прагнув стати членом націстської партії, але шеф бюро сам запропонував. А потім одного дня його відрядили на службу до гестапо, в секретаріат полковника Ганса фон Шульца. Два роки тому. І відтоді…

Він зайшов. Ганс фон Шульц сидів без піджака за письмовим столом і нервово крутив у пальцях олівець. Великі синці і блідість обличчя підкреслювали ще більше неспокійний блиск його невиразних, вицвілих очей. Кальтцейс сонно клював носом, і при кожному русі його рожеві гладкі щоки здригалися, наче стегна вгодованого підсвинка.

У яскравому світлі люстри вилискували їхні спітнілі, масні обличчя.

Серед них один Рот виглядав майже бадьоро. Зручно вмостившись у шкіряному кріслі, він чекав наказу знову приступити до «роботи». Ганс фон Шульц, з яким він працював ось уже шість років, бачив колись, як Рот цілий тиждень пробув отак без сну. Лише час від часу, щоб «підтримати тонус», він пив трохи кави. Чорної кави, що її він готував сам і на якій добре розумівся.

Француз, якого вони допитували з учорашнього вечора, лежав на підлозі, блідий і скривавлений… Він моторошно стогнав, ледь чутно, весь час на одній ноті. Це був зойк хворого, який уже не в силі перемогти біль.

Вернер відвів погляд, перейшов кімнату і поставив на стіл перед фон Шульцем пляшку.

— Ось коньяк, про який ви мене питали, пане полковнику.

— Дякую, ви вільні.

Вернер повернувся на каблуках. Він уже наблизився до дверей, коли француз перестав стогнати і спробував підвестися.

Ганс фон Шульц, що вже встиг налити собі склянку коньяку, глузливо вигукнув:

— Еге! Гляньте-но, наш приятель Франсуа Бурдійя не забув про нас.

Голос його звучав холодно і незворушно, недарма ж у Судетах його називали «залізним бароном».

— Ну що ж, пане Бурдійя, вас приперли до стіни. Може, ви тепер зволите відповісти на всі наші запитання, перш ніж буде надто пізно?

Далі все сталося блискавично.

Франсуа Бурдійя раптом скочив на ноги, кинувся до столу, де стояла таця із залишками вечері, схопив із столу ніж і, оббігши письмовий стіл, кинувся на фон Шульца.

Але в ту ж мить Рот скочив з крісла і нагаєм шмагонув Франсуа Бурдійя по руці. Той одразу ж випустив ножа.

Коли це сталося, Вернер був уже біля дверей, проте зараз же зупинився і здивовано обернувся.

Після короткої миті вагання Франсуа Бурдійя схопив лівою рукою важке прес-пап'є на столі фон Шульца і пожбурив його Роту в голову. Удар влучив у ціль. Рот поточився і впав на підлогу. На якусь секунду всі завмерли.

Франсуа Бурдійя кинувся до дверей, але раптом побачив Вернера, обернувся назад і захитався. Ззаду почувся голос фон Шульца.

— Ви дорого заплатите за це, шановний пане Бурдійя!

Кальтцейс, що в цю мить опанував себе, швидко витяг з ящика столу маузер, і кинувся до Франсуа Бурдійя.

Вернер бачив перед собою спину француза, поцятковану червоними виразками; деякі з них ще кровоточили.

Вони гасили об нього сигарети!

Рішення прийшло відразу. Вернер витяг з кишені свій маленький револьвер калібра 6,35, спустив запобіжник і вистрілив, цілячи в серце.

Франсуа Бурдійя здригнувся, обернувся до Вернера і уважно подивився йому в очі. Погляд його був красномовніший за слова. В очах француза світилася вдячність. Ці очі кричали: «Спасибі тобі! Добий мене…» Вони вимагали останнього милосердного пострілу. Вернер вистрілив знову і поцілив у шию. Третя куля