Наталя Кобринська - Дух часу

годувати свою бідну родину. А братова думала зовсім розумно, що чим менше розійдеться, тим більше для них лишиться, тим борше чогось доробляться.

З першою дитиною тото переконане ще більше в ній змоглося, так що, коли брат хотів що для Галі зробити, то старався так уговорити жінку, аби їй то не видалося занадто багато. Він знав і почувався до того, що кривдить своє власне гніздо, але знав також, які надії на єго поміч мала мати, котра для него не раз собі від рота відоймала, і як він завсігди сердечно сподівався віддячитися, як прийде на своє.

Трудність погодити два противні обов’язки не раз сильно єго ломила.

Галю се також дуже боліло. Ще доки мала надію на Романа, уважала своє положене хвилевим і терпіла все.

Але надії на Романа швидко пропали. Від освідчин своїх виділися вони всего один раз. Та і то раз він не тілько не успокоїв її, але ще більше додав їй жалю. Хоть Роман старався бути з нею як давніше, то все ж таки зміна в єго слові і ділі була така видима, що Галя не перемогла довше дурити себе. Більше він уже не приїздив.

Так минув рік і другий. Часом показався який інший, покрутився, усміхнувся і щез без сліду.

А Галі час уходив. Літа летять стрілою, а чим дальше, тим для кождої дівчини менше надії віддатися. А Галя не лиш була дівчина, але вона була бідна сирота, що жила у брата на ласкавім хлібі. Кров в жилах стиналася їй на гадку, що її положене, може, вже ніколи не зміниться, що вже, може, в’одно не буде нічого значити, буде понижена, нікому не потрібна. Не дуже симпатична братова стала для неї ще противнійша. Галя ненавиділа тото утле, никле сотворінє, котре мало право її використовувати лише через те, що їй припадком удалося вийти заміж, а Галі ні.

Раз якось приїхали сестри братової і привезли новину, що Роман жениться з Мальвіною, з тою самою, що її колись так висмівав.

Але тепер як би не було давньої Мальвіни. Давня Мальвіна пропала без сліду, а натомість стала друга, хоть не красна, то «дуже приємна», «розумна», а передовсім з доброго дому високоповажних родичів. Ціла родина не могла доста наговоритися про те.

Галі кожде слово розривало душу. І кого він вибирав на її місце, з ким придумав ліпше щастє для себе?! З Мальвіною! Для неї відтрутив серце, що так липло до него, для неї зав’язав світ бідній сироті!

Ще тяжче стало її положене, коли почали вибиратися на весілє. Брат відчув її жаль, єму тяжко було дивитися на бліде лице Галі, на таєні сльози…

— Чи не поїхала би ти до мами? — сказав він одної днини. — Я маю важну орудку в справі молодшого брата.

Галі вдарила кров до лиця, — вона брата добре зрозуміла. Та й сама вона бачила, що не має у него що довше сидіти.

Ах! як вона хотіла тогді умерти, як умерла Оля, її бідна сестричка! Зі зложеними на груди руками лежала би у тихім гробі, не зазнавала би несправедливості світа, не чула би єго наруг! Без вражінь і надії, але і без болю серця спала би вічним сном…

V

В неділю з полудня виїхала Галя додому. Легонький дощик скропив землю, а прозора хмарка закривала ще сонце. Візок швидко летів посеред поля, на котрім збіжє уже доходило; дерева, хрести і керниці при дорозі пробігали одні по других. Лише зрідка надибався чоловік, що при неділеньці святій вийшов подивитися, чи уже час починати жнива, і з колосєм в руках вертав до села, або яка молодиця вертала додому, напасши на межі коровку.

По пасовиськах пастухи грали у сопівки або розкладали вогонь і пекли молоді кукурудзи. Інші спали по ровах, лишивши худібку на других, а збуджені ненадійним туркотом, підносили голови і заспані стягали капелюха перед панами.

Чим ближче села, тим частійше надибався чоловік, а в самім селі люде роїлися, як мухи.

Діти бігали по дорогах, кидали грудками і інші виправляли псоти; газди з люльками в зубах повільним кроком ішли до коршми; жінки в хустках десь до куми ішли на «перщінє» або лиш в платниках на голові перебігали від хати до хати, аби поговорити з сусідкою.

А під фігурою[6] на толоці заводився танець. Дівчата то стояли, то сиділи на землі під вербами коло плота. В білих, як сніг, сорочках, з вишиваними рукавами, в червоних овиванках і стяжках вони самі червоніли, як восени калина. Парубки, співаючи, обходили скрипників, що сиділи на середині на малій лавочці, і кликали дівок у танець.

— Ану-ко, Єлено, ану-ко, Марцю, сюди! — крикне то оден, то другий, махнувши на дівку рукою, а ті по одній ішли до парубків, що їх кликали.

Галю прикро вразив голос скрипки і великий жаль розібрав, коли поглянула на веселих дівчат. Межи ними не було великої ріжниці. Сільська дівчина, хоть би найбіднійша, заслужить а убереся, як найперша багачка. Вона хоть тяжко працює, але не встидаєся, як вийде межи люде, за бідну одежину. Цілий тиждень жне або сапає, а в неділю убереся і піде в танець з тим, з котрим у суботу стояла при роботі. Вона не тужить, виглядаючи, чи «приїде», не вичікує роками нагоди видітися з тим, котрого хотіла би бачити.

Галі зробилося жаль, що мама її не перебрала за просту дівчинку, що не посилала в поле і на танець. Здоровими руками заробила би вона на себе, що треба, потому віддала би ся за того, котрий би їй сподобався, і не плакала би розчарована, не знала би