Джон Вейн - Зима у горах

дивлячись Роджерові в очі,— з черокі сталося ось що. Коли європейські переселенці добулися до Північної Америки, то побачили, що спосіб життя індіанців їм зовсім незрозумілий. Отож більшість прибульців заходилися просто-таки безжально винищувати індіанців, але в декого з європейців час від часу виникало бажання творити добро, тобто, просвітивши індіанців, зробити їх подібними до білих людей.

А як тільки виявилося, що індіанці опираються цим добрим намірам і воліють дотримуватися власних поглядів на життя, європейці починали обзивати їх лінивими дикунами й винищувати ще завзятіше. Наприклад... Вам не набридло слухати?

—     Анітрохи. Я завжди вважав...

—     От візьміть володіння землею,— провадив Медог.— Індіанці не мали навіть уявлення про індивідуальне володіння землею. Земля у них була колективною власністю. А білі загарбники знали лише одну форму землеволодіння — дрібні ферми, що переходили в спадок від батька До сипа. Зразком .ощадливого господаря для них був європейський селянин.

Індіанці ж не могли збагнути цю ідею, тому білі вирішили, що воші нездатні досягти процвітання. Так?

—     Так.

—     А тепер,—сказав Медог і зробив великий ковток пива,- ми переходимо до черокі. То був сприйнятливий і розумний народ. Біла людина проповідувала їм прогрес, і вони слухали. З усіх індіанських племен черокі найдалі просунулися шляхом білої людини. Черокі всотували в себе всі її поради: обробляйте землю, продавайте те, що маєте з неї, прилучайтеся до наших цінностей, і ми будемо ставитися до вас так само, як ставимось один до одного. І черокі все те робили. Вони стали фермерами, і ковалями, і ткачами, і прядильниками. На початку дев’ятнадцятого століття вони винайшли складове письмо і почали випускати свою газету. Вона називалася «Фенікс черокі». Але цей один-однісінький фенікс так і не відродився з попелу. Він загинув у своєму охопленому полум’ям гнізді.

—     Що ж сталося? Боюсь, я не...

—     Стався Акт Ендрю Джексона про виселення всіх індіанців,—відказав Медог,—В одна тисяча вісімсот тридцять першому році,— Він вимовляв слова по складах, хрипко й чітко, голос його був сповнений зневаги.— їх зігнали з родючих земель у пустку. І добрих індіанців, і поганих. І тих, що хотіли пристосуватись, і тих, що не хотіли. І мудрих незайманих дівчат, і дурних незайманих дівчат. Черокі переселилися з усіма іншими індіанцями під дулами рушниць, покинувши і свої ферми, і шляхи, і кузні, і друкарський верстат, на якому друкували газети, і бібліотеки.

І це нікого не обходило, оскільки біла людина зажадала їхньої землі.

Роджер глянув у той кінець залу, де була стойка. Айво в своїй сміховинній вовняній шапочці взявся розповідати щось нове, і темпе, немов гумове, обличчя хазяїна розпливалось у задоволеній посмішці. Роджер знову обернувся до Медога.

—     Ну, добре, ви розповіли те, що стосується черокі. До речі, гарна тема для епічної поеми. Але чому Гуїлім?

—     Можна назвати індіанця черокі Гуїлімом,— промовив Медог пристрасно, але не підвищуючи голосу.— Можна назвати його Даєм, можна — Янтом, можна — Х’ю або Хайвелом, можна — Беретом або Гіто, можна дати йому яке завгодно ім’я.

Роджер на якусь хвилину замислився.

—     Розумію. Ви створюєте безперервну паралель.

—     Що ж, можна назвати це й так,—відповів Медог.

—     Але,— не вгавав Роджер,— у чому ви вбачаєте точний історичний еквівалент? Які акції англійців щодо валлійців рівнозначні вигнанню індіанців-черокі з їхніх земель?

Англізація,— відповів Медог,— Духовне пограбування. І те, що долини Південного Уельсу розрито вугільними шахтами, а населення перетворено на троглодитів, які не знають навіть своєї рідної мови. Викачування незліченних багатств з уельських надр, за які нам не заплачено й пенні. .

Медог, вочевидь, ладний був вести далі цей перелік, але Роджер розпачливо замотав головою:

—     Досить. Я вас зрозумів.

Якийсь час вони сиділи мовчки, потім Роджер сказав:

—     Що ж, хоч би як там було, а я з тих англійців, які хотіли б зробити деякі відшкодування. Бодай шляхом вивчення кельтських мов.

—     Це те саме, що купити одну ковдру для всієї резервації,— мовив Медог.

—     Ваші слова несправедливі, і ви це знаєте.

—     Можливо,— погодився Медог.— В усякому разі мені не слід було такого казати, бо я п’ю ваше пиво.

—     До біса пиво. Я вважаю себе цивілізованою людиною з властивою цивілізованій людині зацікавленістю мистецтвом. Я питаю поета, про що він пише, і наступної хвилини дізнаюсь, що я заражена геноцидом тварюка, яка вигнала індіанців-черокі з їхніх земель і пограбувала Південний Уельс, причому все це з власної волі.

—     Не ви. Ваш народ.

—     Я не народ. Я — це я.

—     Давня проблема,— сказав Медог. Раптом він посміхнувся,— Поговорімо краще про поезію.

—     Гаразд, поговорімо. Мене цікавить система валлійського віршування. Чи не могли б ви допомогти мені розібратись у ній, коли я до неї доберусь?

—     Залюбки відповім на всі ваші запитання. Але спершу вам, звичайно, треба довести до певного рівня знання валлійської мови. Зокрема дістати належне уявлення про чергування голосних, бо воно впливає на творення віршованих розмірів.

—     Я саме намагаюся розібратися в цьому. Доктор Конрой...

Їхня розмова перескакувала з одного на інше. Медог узяв газету і, водячи пальцем по рядках, знайшов приклади зміни слів.

—     Ану, спробуйте привчити вухо до довготи складів,— сказав він.—Зараз я прочитаю чотиривірш. Намагайтеся, скільки зможете, простежити за cynghanedd (Строфічна форма, поширена у валлійському класичному віршуванні). Зводиться це до системи...

Раптом щось велике й квадратне схилилося над ними. Гіто — його широка лисина нетерпляче полискувала в електричному світлі,— явно хотів перемовитися про щось із Медогом. Він кинув на Роджера швидкий винуватий погляд і, здавалося, вже збирався вибачитися за те. що перебивав розмову, але передумав і квапливо, схвильовано заторохтів по валлійському. Медог вислухав його й похитав головою. Гіто, підвищивши голос, вистрілив у нього двома чи трьома запитаннями; Роджеру, в усякому разі з інтонації, здалося,