Борис Левандовський - Байки проти ночі

Якийсь час я міркував над почутою оповідкою, що поступово почала переплітатися в моїй голові зі здогадами, хто ж такий цей Дощовий Чоловік, поки непомітно не випустив берег з уваги…

Завершився ще один день у «Супутнику» — черговий життєвий розділ, щоб уранці, пройшовши через маленьку смерть уночі, воскреснути знову, з нового рядка.

…І час пішов.

Я не помилився щодо лікування, яке мені призначила лікарка. Непогано для семи років. І для десяти, до речі, теж. Бо в тридцять, якщо хворієш на щось постійно, розбиратися в таких речах ти просто мусиш.

Освоїтися в «Супутнику», як я вже говорив раніше, виявилося неважко. В дитинстві нам набагато легше змінити антураж, ми ще вміємо ставитися й до серйозних проблем, і до дрібниць із належним презирством, не дозволяючи їм паскудити наше життя. Особливо до дрібниць. Ви помітили їхню наймерзеннішу здатність — поволі зростати разом із нами? Напевно, тому що це ми їм дозволяємо.

Можливість поговорити з Ренатом з’явилася в четвер по закінченні шкільних занять. Повертаючись до корпусу, я побачив, як він самотньо бреде осторонь від інших. Підбігши до нього ззаду, пішов поряд і нарешті запитав про те, що мене мучило.

— Була тут недавно одна дивна історія, — відповів він. — Зник хлопчик. Але, кажуть, це вже не вперше. Так, різні чутки, неначе по зіпсованому телефону: передається від тих, хто приїхав сюди раніше, тим, хто з’являється пізніше. Улітку через зміни, а зараз ось… Тільки більше не питай ні в кого, тут не дуже люблять обговорювати цю тему. Особливо, — він швидко глянув на мене, — з такою дрібнотою, як ти.

— А той випадок, недавній, трапився при тобі? — запитав я; і хоча зовсім не вважав себе дрібнотою, але сперечатися не став.

Ренат ствердно кивнув.

— Так, лише за тиждень до твого приїзду. Я чув, нібито насправді того хлопчика забрав його татко, наче нічого особливого. Батьки за рік до того розлучилися, ну й… той вирішив забрати сина до себе, скориставшись можливістю. У всякому разі, дехто неначе бачив, як він прогулювався з якимось чоловіком, і чув, що він назвав його «татом».

— А хіба це не так? — мені здалося, що Ренат описує лише загальноприйняту версію, в яку сам не дуже й вірить.

— Так думають дорослі, — він знизав плечима. — Але не ми.

— Тоді що ж трапилося насправді?

— Його забрав Дощовий Чоловік.

Я подумав, чи він раптом не вішає мені на вуха локшину, вигадуючи на ходу одну зі своїх історій, як робить це вечорами. Але тут про дещо згадав і вирішив, що навряд.

— А хто це? — секунду мені здавалося, що Ренат не захоче відповідати і взагалі пошле мене кудись подалі. А тут ще й із неба стало накрапати. Судячи з того, як він клацнув язиком, здається, саме так він і збирався зробити, але потім чомусь передумав (можливо, через дощ, що почався, а може, з якоїсь іншої причини).

— Та вештається тут один тип. У сірому плащі з парасолем, якого ніколи не розкриває… Якщо помітиш когось схожого, то краще тримайся подалі, ось і все.

— Чому його так звати — Дощовий Чоловік? — зважився я на ще одне запитання; моя цікавість після почутого розпалилася ще сильніше.

— Тому що він з’являється тільки в дощову погоду. Я застав хлопця, який просто називав його Дощовиком.

— А ти сам бачив його хоч раз?

Ренат ще збавив крок, оглядаючись чи немає когось поблизу, а потім подивився на мене.

— Ти любиш плескати язиком?

— Ні, — я затряс головою. — Звичайно, ні.

— Добре. Бачив. Кілька разів. Узагалі його й інші теж бачили, ті, хто тут давно… Але про це ніхто не любить бовкати. Може, якщо й ти його побачиш, теж зрозумієш.

Непомітно ми підійшли до нашого корпусу. Більшість хлопців уже повернулися зі школи, обігнавши нас дорогою.

— Слухай, — я обернувся до Рената у дверях. — А дорослі? Вони що… нічого не роблять?

— Не знаю. Напевно, не можуть. Або до них щось не доходить, — відповів він, і ми зайшли всередину.

Приблизно за годину до вечері я прийшов у їдальню, щоб дістати з буфета свій пакунок зі жменькою льодяників, що залишилися у мене. Світла пам’ять про шоколадні цукерки, які щезли ще першого дня, перестала тривожити мене вже давно, і я задовольнявся тим, що мав, під’їдаючи «М’ятні» з «Театральними». Найчастіше бажання закинути до рота чогось солоденького давало звістку десь над вечір.

Ледве переступивши поріг їдальні, я відразу зрозумів, що відбувається щось незвичайне. Тут були ще троє: Андрій з Тарасом стояли біля буфета перед заплаканим Сашком. Точніше, це він стояв перед ними — під носом розмазана кров, а біля ніг на підлозі валявся чийсь зім’ятий целофановий пакет з цукерками.

— Ти цьому в своєму притулку навчився? — допитувався Андрій, коли я зайшов. — У вас там, може, і звикли тирити один в одного, але тут не інтернат.

— За що ви його б’єте? — запитав я, підходячи до них. Утім, і так ясно. От хто, значить, — злодій цукерок.

Андрій ніяк не зреагував на мою появу, продовжуючи нависати над схлипуючим