Євгенія Анатоліївна Кононенко - Російський сюжет

слід від Галиних зубів у Лади на плечі. І як спокійно за півроку вони з Ладою пішли на прощальну вечерю, яку влаштувала Галя перед своїм від’їздом до Сполучених Штатів, як по черзі цілувалися з нею. Що це? Вміння коректно спілкуватися? Чи нездатність до справжніх відчуттів?

А який сильний сплеск почуттів пережив він, коли заговорив українською! І хоч якими дрібними були першопричини, він пережив свої сильні емоції саме українською. Який вихор почуттів охопив його, коли він збагнув поняття, означене російським словом «пресуществление», лише коли довідався про український відповідник: «переісточування»! То й що з того? Якби навіть він і не пристав до українського товариства кілька років тому, він усе одно сидів би в цьому самому будинку, бо покликав його сюди брат його матері, вчительки російської мови й літератури, а не українські сурми. Його думки стрибали й губилися, їх треба було записувати, але він навіть не брався за перо і не вправляв у машинку аркуша паперу.

Проте він думав: якщо він писатиме, то лише філософські есеї, а ніколи не жалюгідну літературну прозу. Кому потрібна ще одна недолуга житейська історія? Тільки засадничі наративи, які сягнули висот містерії, варто увічнювати. В їхньому товаристві було кілька письменників, які друкували свої тексти в літературних часописах. На сторінках часопису «Сучасність» він прочитав із деякою цікавістю твори своїх знайомих, впізнаючи в них факти їхнього спільного буття. Але жоден текст по-справжньому не зачепив його. Його руки відсували періодику й тяглися до книг філософів. Бо саме вони могли спричинити той хаос, з якого за якихось сприятливих умов може виникнути проект танцюючої зірки. А задля чого, власне, ще варто жити на світі? Від хвилювання він підводився зі стільця, ходив по великому будинку, виходив на його поріг і дивився на Чумацький Шлях і на спалахи метеоритів. Ці спалахи мали викликати осяяння в його єстві. Але цього не відбувалося, і він лягав спати, даючи задній хід своїм недодуманим думкам.

На ранок після тих ночей він ішов до лісу та блукав поміж готичних сосон, іноді для конспірації беручи з собою блокнот і ручку, мовляв, він пише дисертацію навіть у лісі. Бо ж і в лісі він зустрічав своїх благодійниць, (або ж — душогубок), котрі гукали до нього, мовляв, як справи, як робота, як дисертація. Він машинально вітався з ними, а сам слухав дивовижний шум угорі, підводив голову і дивився, як сосни сходилися в недосяжній височині. Йому здалося, що коли він довго йтиме поміж сосон, то неодмінно вийде до моря. А ліс ставав чимраз густішим, похмурішим. Той день був особливо гарячим, тож похмурий ліс вабив. Сосни нагадували йому музику двох Ріхардів — Ваґнера і Штрауса, а також тексти Ніцше, які були передусім музичними. А якби їх читати в оригіналі! Він ішов далі, і от уже не було людей, і йому здавалося, що він готовий блукати в цьому лісі до кінця свого життя, щоб, натомившись, впасти під лункою сосною й заснути навіки.

Але раптом ліс скінчився. Перед ним був безкраїй простір без будь-яких ознак життя. Людського життя. Бо пахучі трави шуміли, птахи кричали, у травах шаруділи якісь створіння, яких він не бачив та й бачити не хотів. Йому захотілось додому, але він не знав, куди йти. Лишив ліс за спиною, пішов полем по стежці, яка весь час кружляла й вела бозна-куди. Ось уже й лісу не видно, навкруги сама рівнина. В його голові оживали уривки пісень про стежку серед поля, яка «одна-єдина». Які ідіоти складали ці пісні! Ці стежки не ведуть нікуди! Чому він не зостався в лісі! Там бодай якихось ягід можна було б знайти! Там хоча б можна сісти під сосною! А тут серед поля під палючим сонцем іти стежиною на край світу!

Здавалося, якщо він йтиме цією стежиною назад, то вернеться в ліс. А там принаймні сонце не пече. Але особливість цього простору полягає в тому, що, йдучи назад тою самою дорогою, приходиш не туди, звідки починав.

Господи, який жах! Здоровий чоловік у розквіті сил пішов прогулятися в ліс і заблукав! І не може знайти дорогу додому! Який принизливий стан! Які дурні сили притягли його до тої Ірівки! Коли одного разу він загубився в Нью-Йорку, то розібрався протягом десяти хвилин! А тут же ж можна і взагалі знайти свій кінець! Скільки він ходить від ранку? Годинник на його руці зупинився. Він загубився і в просторі, і в часі. А стежка звивалася між трав, як змія, і нікуди не вела. Або вела в пекло, так було гаряче. Ось він, зворотній бік контакту з великими стихіями! І в морі, і в горах, і в лісі, і в степу можна заблукати й не вибратися, і замість піднесення пережити жах.

Але ж це не степова зона! У цьому регіоні треба дуже постаратись, щоби знайти такий безкраїй простір! І одначе!.. Коли він уже був готовий впасти горілиць серед трав, розкинути руки й чекати свого кінця під палючим сонцем, він побачив попереду дві жіночі постаті.

5. Усі простолюду казки

Попри перегрів, голод і недавнє занурення в жах, Євген впізнав одну з дівчат. То була та сама, яка кілька тижнів тому приносила йому ті дивовижні яблука і просила показати їй дім. Тоді він так і не спитав, як її звуть. Друга дівчина виглядала суттєво молодшою, хоча вони були однакові на зріст.

Дівчина також впізнала його. А до нього повернулася притомність духу, і він зумів приховати свій недавній відчай. Заговорив з дівчатами так, ніби нічого не сталося. Але зізнався: він заблукав. Чи не підкажуть йому маленькі пані, як йому повернутися додому?

— Ви, городські, ніколи не знаєте, як ходити нашими стежками, — трохи зверхньо висловилась його знайома. А друга дівчина заперечила:

— Але міські знають багато іншого, чого не знаємо ми.