Катерина Бабкіна - Соня

– Не скажу, – прошепотів Пух. – Слухай. Все буде добре.

Соня поцілувала його в губи, радше вдячно, аніж пристрасно. Пух поцілував її у відповідь, вони цілувалися волого і довго, це була ніби така розмова, особиста, повільна розмова про приємне. Соня перестала плакати і стала засинати, не перестаючи цілуватися. Все і правда було тепер добре.

– Не кажи Жені, – тихо попросив Пух, і вони обоє посміхнулися в темряву.

Було зовсім не схоже, що Пух і Порох їдуть кудись, аби більше ніколи не повернутися. Було взагалі не схоже, що вони кудись їдуть. Скоріше вони збиралися на тривалу вечірку, ніж невідомо куди. Пух сумно дивився на книжки і фортепіано, на піджаки й сорочки на вішаках, котрі не всі влізли в їхні стильні невеличкі валізки, на коробки з ялинковими прикрасами, на бінокль і свої папки зі старими мапами. Порох пританцьовував, теревенив без угаву й навіть замислився був, чи викидати тюльпани – наче ще цілком свіжі. Пахло їжею, парфумами, кавою, кремом для гоління, пастою для взуття. Соня все уявляла, як Порох з Пухом замкнуть квартиру і зникнуть, а запахи залишаться і ще деякий час житимуть цілком правдоподібним життям – за Пуха і Пороха. Зранку вони сходили в банк і розподілили всі свої гроші по зручних для користування за кордоном картках, поки Соня їздила до діда – дід, судячи з усього, лежав де лежав, під акуратним чорним пам’ятником, який, по суті, для Соні нічого спільного з дідом не мав. Вона знайшла пам’ятник у довгих рядах кладовища, підійшла до нього, подивилася, розвернулася і пішла назад, трішки заздро пригадавши жінку, котра знала, як весело і з користю проводити час із тими, хто помер.

Вечеряли вони чорним рисом з овочами – ніхто й не помітив, як і коли Порох встиг його приготувати.

– Куди ви поїдете? – питала Соня.

– До Кракова, – впевнено відповідав Порох.

– До Варшави, – так само впевнено відповідав Пух.

– Але на кордоні ж скажемо, що їдемо до Кракова? – наполягав Порох. – Краків близько, і всі туди їдуть вчитися.

– Але ж у вас нема ніяких документів про вступ, ніяких угод на навчання, – говорила Соня. – Мені здається, це може спричинити певні труднощі.

– Ніяких труднощів у нас бути не може, – роздратовано сказав Порох. Пух подивився на нього, сумніваючись.

– Розумієш, Соню, – раптом повільно сказав Порох, – у нас немає часу думати, планувати, вибирати. Ми просто поїдемо туди, і з нами нарешті щось обов’язково станеться.

– А якщо… – Соня повагалася, але все-таки спитала: – Якщо не пустять когось одного?

Пух опустив очі – він також, очевидно, вже про це подумав.

– Досить каркати, – раптом сказав Порох, встав з-за столу, кинувши виделку в тарілку, не втримався, підібрав усе-таки ті кілька рисинок, котрі розсипав на стіл, й пішов до кімнати, де заходився роздратовано переставляти речі з місця на місце.

Соня мовчала.

– Знаєш, – сказав тихо Пух, – мені й тут загалом непогано. Мені небагато треба, й здебільшого все, що мені треба, в мене є. Але Женя виріс у великій сім’ї. Він скучає за пригодами, галасом, товариством, а я вже стільки років ніяк не можу йому зарадити. Що би там не було з тими візами, ми залишимося разом – це для мене головне.

Серце розривалося в Соні від того, що це не про неї зараз хтось так говорить, і тоді їй вперше подумалося, що слово «самотність» – не лише слово, а це коли ні для кого не є головним будь-якою ціною залишитися з тобою разом. Виявляється, ніколи в житті до того Соня не була самотня.

Пух став прибирати зі столу, а Соня вийшла на балкон і дивилася, як з гір на місто сповзають майже літні сутінки. Порох нечутно став у неї за спиною.

– Соню, я тебе хотів попросити… – він затнувся, але радше навмисне, для виразності. – Розумієш, мало що там може статися, на кордоні, і взагалі. Може, дійсно пропустять когось одного. Ми, звісно, потім щось придумаємо, але спочатку нам буде важко – ми ж ніколи не розлучалися. Мені здається, нам було би добре побути сьогодні лише вдвох. Тобі ж є, куди поїхати?

– Звичайно, є, – чесно сказала Соня.

«Куди ж мені поїхати?» – подумала вона, тоскно згадуючи свою кімнату і кухню, Етері, Настю і Катю.

Пух усе ще порався на кухні, Соня взяла з вішака легку куртку й тихо вийшла.

У лісі за річкою було темно і порожньо, як і має бути в лісі, Соня навіть подумала, що все переплутала, але ні – темні дев’ятиповерхівки були на місці. Крім них, не було більше нічого – ані світла, ні звуків, ні запахів, ні псів, ні дітей, ні машин, навіть каруселі. «Значить, продали останню», – подумала Соня, перелазячи на заднє сидіння. В лісі цього разу було зовсім не страшно, ніби знання про те, що серед всіх цих дерев, ранніх грибів і нічних городів тепер абсолютно точно нікого нема, заспокоювало, убезпечувало й навіть заколисувало. Соні приснився шорсткий, сизий, бородатий чоловік-голуб, він переконливо посміхався і туркотів, подаючи Соні різноманітні знаки про те, як скоро усе налагодиться.

Сонце просіялося через молоде листя, нагріло машину і розбудило Соню. Вона дивилася на порожні дев’ятиповерхівки й жовтувате небо над ними, намагалася дослухатися до себе. Десь у ній хтось жив. Хтось