Іван Байдак - Тіні наших побачень

й упевнено, красномовно, як і личить політику, який тимчасово живе з підприємництва. У підсумку, сама підготовка забрала більше часу, ніж розповідь, але інформація була цікава:

— Краще розкажу про її матір. Щоправда, її мало хто знав. Розказувати нічого. Вона приїхала сюди з дочкою, працювала в місцевому пансіонаті. Згодом отримала невеличку квартиру й обжилася, але на контакт із людьми йшла рідко. Пліткували, що чоловік покинув її з дитиною одразу після пологів. Подейкували, через зраду. Як вона жила і про що думала — невідомо. Її згадували лише тоді, коли щось із нею траплялося. А траплялося з нею щось украй рідко. Власне, один раз — це коли вона приїхала в наше місто, а другий — коли вона померла в реанімації. Запалення легень. Малій тоді було тринадцять, її забрали в якийсь притулок. Тільки недавно сюди повернулася, поселилася в тому самому будинку, шиє одяг, з того й живе. Більше нічого не знаю. Але, можливо, тобі буде щось цікаво. Можеш написати про неї.

Мені не писалося. Я не дізнався нічого нового і створити щось нове також не міг. Чи, радше, дійшов до етапу, коли описувати цю марноту більше не було сенсу. Звісно, за всіма літературними правилами (якщо такі існують) чи бодай мірками людської порядності (все-таки потрібно вгамовувати людський інтерес, якщо сам його спричинив), я мав би коротко описати, як далі велося другорядним героям, чи стала Жанна актрисою і чи зустрів я Єву. Чи дописав роман і що ж за історія не давала мені спокою впродовж усього життя. Але це здавалося б не надто вірогідним.

Тому, давши лад своїй оселі, заваривши залишки подарованого Євою чаю та відклавши уривки розпочатого роману, я сиджу за столом і пробую знайти логічне пояснення всім останнім подіям.

За вікном вечір, з радіоприймача лине приємна музика, і я тричі проігнорував стукіт у двері. Для цілковитого спокою також вимкнув світло. Наразі я обираю, як завершити це оповідання, хоча пасувало б залишити фінал відкритим. Слова я шукаю здебільшого для новел і романів. Для себе я давно припинив шукати будь-які відповіді.

Хіба існує якесь універсальне пояснення в такому несталому світі? Нестале все. І люди не виняток. А беззмістовний монотонний пошук зрештою виснажує і призводить до істеричного сміху як прояву безсилля чи відчаю. Ми смішні у своїх вимогах до інших, як і не можемо гарантувати пролонгації дії своїх обіцянок, навіть якщо вони в певний момент справді мали значення. Я часто суперечливий у висновках, ніколи не відмовляюся від своїх слів, хоча часом вони вже не відповідають дійсності. Це гуманно й чесно, хоча моя творчість — смертельний компромат. Якщо комусь необхідні чітко окреслені визначення чи інструкції, кожен може шукати підтвердження своїм домислам. У власній ж ідентифікації нових тверджень чи дефініцій я частіше схиляюсь до варіанту мовчати. Це ультиматум, який я зобов’язався перед собою не порушувати. У цьому світі вже було сказано все. Але багато про що варто було б змовчати.

На вулиці дощ. Я стою на зупинці і чекаю на свій автобус. Біля мене валіза, і це мені щось нагадує. Єва стоїть навпроти і чекає слушного моменту, щоб підійти. Вона сама купила мені квиток, тому точно знала дату мого від’їзду. Поки вона демонстративно залишається осторонь, але бажає, щоб я помітив її присутність. Уже зовсім скоро вона підійде і скаже щось на кшталт: «Це і так не мало значення, тому цього треба було уникнути», — або що я неправильно її зрозумів, а втеча врятувала хороший спогад для кожного з нас...

Але Єва цього не сказала, вона підійшла, коли часу залишалось зовсім мало, коли його залишалось на одну фразу. Вона підійшла й мовчала, перебирала в руках якісь обереги і пильно вдивлялася мені у вічі. А погляд... А погляд її був такий по-осінньому спокійний і вдумливий, дещо втомлений. Очі, які пронизували тебе наскрізь, дивилися так, як вдивляються в морську далечінь, як вдивляються в обличчя того, хто образив, намагаючись достукатися чи знайти відповідь. Здавалось, вона хотіла про щось розповісти, сказати щось особисте, те, про що говорити не личить, що зазвичай замовчують або відкривають лише близьким, та й то, коли мовчати несила... І ще той погляд туманно затьмарював, розсіював увагу і тривожив легкою розгубленістю...

Коли вона стояла поруч, усі крапки були розставлені, двері зачинені, валізи спаковані, рахунки оплачені ... І навряд щось могло порушити довершеність цієї картини. Та й вона особливо на це не зазіхала, просто востаннє всміхнулась і сказала:

— Ти ж давно хотів дізнатись... Вона тоді запитала тебе: «Ти ж не дозволиш мені піти?»

Вроцлав, грудень, 2015

Тіні наших побачень

Колись я був молодим художником зі зневажливим, цинічним поглядом, легким, дещо бардівським, вуличним шармом, густим, пишним волоссям, більш притаманним поету, і талантом, якого не мали ні той ні інший. Я купався в славі, губився в пошуку насолод і тонув у пестощах, що їх дарували легковажні грішниці мого похмурого міста. Своє місто я любив. У всіх його недоліках і слабкостях, в усіх вадах і крайнощах. Та найбільше я любив його жінок.

Роки минали... Змінювалися тенденції і настрої, мода і смаки, мої фарби втрачали колір, а моє віднедавна усамітнене життя рідко зазіхало на стійкі кордони майстерні. Жінки, які ще недавно обплітали мене хтивим пітоном, відтепер оминали моє ліниве тіло, щоб поглянути на те, що говорило значно красномовніше за мене, — полотно... Тепер вони були ближчі, але менш жадані. Вони більше не викликали юнацького запалу чи інтересу, молодецького захоплення чи бажання. Та, переступивши поріг, вони приставали на кровний зв’язок і таємну угоду, обітницю зберігати спільний секрет.

Львів переживав часи умовного консерватизму. «Умовного» — це передбачало умови, за яких закони могли порушуватися. Мистецтво входило в правило хорошого тону, набирав обертів театральний рух, часто відбувалися історичні дискусії, але теми рідко стосувалися повоєнних подій. Першим користувалися псевдомитці, другим були незадоволенні колишні офіцери. Усі пили багато кави, мали за звичку обговорювати більшість соціальних змін, часом скаржились на погоду і транспортне сполучення. Але в цілому нічого особливо не змінилося. Люди й далі милувалися собою та рідше любили одне одного.

Ми здебільшого проводили час у «Штуці» — певному осередку творчих невільників, де кадри богемного класу намагалися визначити актуальні суспільні настрої. Відверто, це була гонитва за славою або добре прихований самообман. Чималий цинізм у спробі одночасно афішувати публічну порядність і мистецьки виправдовувати власну розпусту. Однак там наливали добру випивку і пропонували гарну музику, навіть дотримувалися певного