Мері Робінетт Коваль - Калькуляція зірок

старшого чоловіка, з натяком на німецьку мову, почувся трохи позаду мене.

Я розплющила очі і повернулася з посмішкою, хоча очі напевне були червоними. — Вибачте. Я не хотіла перекривати шлях.

Чоловік, який стояв кроком нижче, не був старшим за мене, або, якщо був, то не набагато. Хоча на його обличчі була маска замкнутості, яку я впізнала. Він пережив Голокост.

— У вас була родина?

Боже. Пощади мене від доброти чужих. Я дивилася на обрій, на бурштиновий серпанок над рівнинами Огайо.

— Так. Мені потрібно зайти, щоб поговорити з рабином.

Він кивнув і просунувся повз мене, щоб притримати двері. — Я тут з тієї ж причини.

— Ох. Мені шкода. — Я була таким егоцентричним лайном. Навряд чи я була єдиною вижилою з єврейської общини в Чарлстоні. І Нью-Йорку було завдано великої шкоди, а потім D.C., і… Скільки з нас загинуло, не залишивши нікого позаду, щоб запалити поминальні свічки і прочитати молитву Каддіш?

Його плечі були опущені і згорблені, коли він пройшов через двері. Я ступила у фойє. Через відчинені двері я могла побачити втішне світло вічного вогню, що висів перед ковчегом.

Цей чоловік… він напевне виїхав з Німеччини, вважаючи, що буде тут в безпеці. І все-таки він вижив. Як і я.

Ми зробили це. Ми вижили.

І ми пам'ятали.

* * *

Важко сидіти в жалобі в будинку язичників. Я пішла на компроміс із собою і назвала нашу спальню "домом", тому що мені не хотілося пояснювати пані Ліндхольм, чому я хочу сидіти на низьких табуретах або на підлозі і завісити дзеркала.

Натаніель зайшов, коли я сиділа на підлозі нашої спальні, пришиваючи до сорочки відірвану стрічку. Мені не вдалося змусити себе порвати сорочку — не тому, що не було горя — а щоб уникнути розмов про те, чому я порвала щось, що ми тільки що купили.

Він зупинився, і прикипів поглядом до зазубреного краю слізної стрічки. Його плечі провисли, ніби той факт, що я здійснювала жалобу одна, відпустив усе його горе.

Мій чоловік підійшов, щоб сісти на підлогу біля мене, тягнучи мене в обійми. Звичай, який не дозволяв розмовляти з кимось у жалобі, поки не заговорить хтось інший, ніколи ще не мав для нас такого сенсу. Я не могла говорити, навіть якби спробувала. І, підозрюю, він також не міг.

* * *

Коли минув тиждень жалоби, я зателефонувала кожному механіку в телефонній книзі. Жоден з них не мав запчастин і часу для ремонту мого літака. Але мені доведеться щось з цим зробити.

Я вижила, і на те, мабуть, була якась причина. Якась мета або сенс або… щось. Я щодня ходила до лікарні з пані Ліндхольм, щоб накладати пов'язки, чистити каструлі та подавати суп після літака з біженцями.

Вони продовжували прибувати. Я знову зателефонувала механікам. А потім знову.

Один з них дав розпливчасту обіцянку про те, що, можливо, спробує замовити гвинт, якщо встигне. Якби Натаніель був вдома протягом дня, я б попросила його скористатися своїм рангом і зробити дзвінок для мене.

Але щовечора він приходив додому навіть пізніше, ніж я. В п'ятницю ввечері, через два тижні після метеорита, він повернувся додому після заходу сонця. Зверніть увагу, ми ніколи не були дуже релігійними щодо того, щоб дотримуватися субот перед Метеоритом, але якимось чином після цього… мені було потрібно щось таке. Певна спадкоємність.

Я зустріла Натаніеля біля дверей і взяла у нього пальто. Подружжя Ліндхольм — Євген і Міртл — пішли на молитовну зустріч у їхню церкву, тож ми мали дім у своєму розпорядженні.

— Ти не повинен працювати після заходу сонця.

— Я поганий єврей. — Він нахилився, щоб поцілувати мене. — Але я був зайнятий, переконуючи генерала, що ніякі росіяни не могли скинути Метеорит на нас.

— Що? — Я повісила його пальто на кілочок біля дверей.

— Проблема полягає в тому, що Паркер сказав це комусь… мабуть, кільком людям одразу… і тепер чутка поширюється серед військових у вигляді: "Я чув, що існує ймовірність, що це були наступальні дії росіян".

— Тьфу. — Я махнула рукою до кухні, де місіс Ліндхольм залишила увімкнутим світло.

— Є курятина і картопля, якщо ти не їв.

— Ти богиня.

— Ти справді поганий єврей. — Я засміялася і потягла його на кухню.

Він зі стогоном опустився на одне з крісел, і нахилився вперед, щоб покласти голову на руки на столі.

— Ельма, я не знаю, скільки ще можу витерпіти цих зустрічей. Я постійно кажу одне і те саме. Слава Богу, що зателефонували з ООН, інакше хто знає, де б ми були зараз.

— Чи можна щось зробити, щоб допомогти? — Я відчинила двері холодильника і витягнула тарілку, яку приготувала для нього.

Він раптом випрямився.

— Насправді… так. Якщо у тебе є час.

— У достатку.

— Як ти думаєш, ти змогла би обчислити розмір метео..? — Він закашлявся, коли попросив, і йому довелося зробити паузу, дивлячись у стіл.

Зазвичай таке питання він повинен був адресувати своїм колегам з Ленглі. Я зробила вигляд, що зайнята тарілкою, щоб дати йому час на відновлення дихання. Ми обоє, як правило, робили перерви у такі моменти, і виснажливі сльози з мого боку були частими супутниками. Іноді найкраще було зробити вигляд, що нічого не відбувається.

Натаніель стиснув губи у сухій гримасі, яку намагався замаскувати усмішкою, і прочистив горло.

— Я вважаю, що якщо я це знатиму, то можу показати їм, що росіяни