Пауло Коельо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

— Мені треба перевдягтися, — сказала я.

— Я зачекаю тебе внизу, — відповів він. [15]

І тоді я підвелася, спровадила Іншу зі своїх думок, знову відчинила вікно і впустила сонце. Сонце, що заливало геть усе — гори, вкриті снігом, землю, всипану сухим листям, річку, яку я не бачила, але чула.

Сонце жбурнуло проміння мені на груди, освітило моє оголене тіло, і я вже не відчувала холоду, тому що мене пойняло жаром — жаром іскри, що перетворюється на багаття — багаття, що перетворюється на пожежу, непідвладну й нестримну.

Я знала.

І хотіла.

Я знала, що звідтоді пізнаватиму небеса й пекло, радість і біль, мрію і відчай, і що не зможу більше стримувати вітри, які віють із прихованих закутків душі. Знала, що від тодішнього ранку мене веде кохання, — хоча воно було поряд із самого дитинства, відколи й побачила мого друга вперше. Бо я ніколи про нього не забувала — хоча й уважала себе не гідною боротися за нього. Це було важке кохання, воно мало межі, яких я не хотіла перетинати.

Я пригадала площу в Сор’ї, той момент, коли попрохала його знайти медалик, котрий загубила. Я знала — так, я знала, що він мені збирався сказати, й не хотіла слухати, бо він був такий само, як деякі хлопці, що одного чудового дня ідуть собі геть у пошуках грошей, пригод або мрій. Я потребувала кохання здійсненного, моє серце й тіло ще були незайманими, й прекрасний принц ще мав прийти до мене.

У ту пору я мало розуміла в коханні. Коли побачила його на лекції та прийняла його запрошення, я вважала, що зріла жінка здатна контролювати серце дівчинки, котра стільки боролася, аби зустріти свого прекрасного принца. Тоді він говорив про дітей, що завжди перебувають усередині нас, — і я знову почула голос дівчинки, якою колись була, принцеси, що боїться кохати й втрачати.

Протягом чотирьох днів я намагалася не звертати уваги на голос мого серця, та він дедалі дужчав, доводячи Іншу до розпачу. В найвіддаленішому закутку своєї душі я й далі існувала такою, як і раніше, вірячи у мрії. Перш ніж Інша встигла щось сказати, я прийняла запрошення, погодилася на подорож, зважилася ризикнути.

І саме через це — через ту дещицю мене, яка ще лишалася, — кохання знов мене зустріло, прошукавши по чотирьох сторонах світу. Кохання знов зустріло мене, хоча Інша й збудувала стіну з упереджень, очевидностей та підручників на тихій сарагоській вулиці.

Я розчинила вікно та серце. Сонце залило кімнату, а кохання залило мою душу.

ілька годин ми бродили натщесерце, простували по снігу й по дорозі, випили ранкову каву у містечку, назви якого я не знатиму ніколи, але яке має водограй зі скульптурним зображенням змії та голубки, химерно поєднаних в одній тварині.

Він усміхнувся, побачивши таке:

— Це — знак. Чоловіче й жіноче, сполучені в одній скульптурі.

— Я ніколи не думала про те, що ти сказав мені вчора, — а втім, це логічно.

— «Чоловіком і жінкою сотворив її»[15], — сказав він, повторюючи фразу з Книги Буття. — Бо саме таким був його образ і подоба: чоловік і жінка.

Я побачила, що його очі засяяли інакше. Він радів і сміявся з будь-якої дурнички. Заводив розмову з нечисленними людьми, які траплялися по дорозі, — землеробами в попелястому одязі, що чимчикували на роботу, альпіністами у барвистому вбранні, що готувалися зійти на якусь вершину.

Я в тому не брала участі, бо у мене жахлива французька, але моя душа тішилась, бачачи його таким.

У ньому було стільки радості, що всі всміхалися, розмовляючи з ним. Певно, його серце щось йому повідало, й він тепер знав, що я його кохаю, — хоча я й досі поводилась як приятелька дитинства.

— Ти тепер маєш щасливіший вигляд, — сказала я якоїсь миті.

— Тому що завжди мріяв опинитися тут із тобою, ступати по цих горах, збирати золоті плоди сонця.

«Золоті плоди сонця». Рядок, який хтось написав давно[16] і який він тепер повторив — у влучну мить.

— Є інша причина твоєї радості, — зауважила я, коли ми поверталися із того містечка з вишуканим водограєм.

— Яка?

— Ти знаєш, що я втішаюся. Це на тобі відповідальність за те, що я тепер перебуваю тут і підіймаюся у гори справжні, будучи далеко від гір зошитів та книжок. Ти робиш мене щасливою. А щастя — воно таке: множиться, коли поділяється.

— Ти робила вправляння з Іншою?

— Робила. А звідки ти знаєш?

— Бо ти теж змінилася. І тому що завжди ми в належну годину вдаємося до цієї вправи.

Інша йшла за мною протягом усього того ранку. Знову намагалась наблизитись. А втім, з кожною хвилиною її голос тихішав, а образ починав розпливатися. Я пригадувала фільми про вампірів, коли