Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

— Пробачте мені, але як я міг здогадатись, що... що племінниця полковника Бішопа — янгол? — вирвалось у Блада: він, як і інші чоловіки, ставав безрозсудним у пориванні несподіваного каяття.

— Звичайно, ви не могли здогадатися — для цього треба бути кмітливішим.

По цих убивчих словах вона зміряла його насмішкуватим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, якого той ніс, почала щедро обдаровувати фруктами й делікатесами поранених іспанців. На той час, коли вона наділила останнього з них, кошик спорожнів, її землякам нічого не залишилось. Та вони й не потребували її уваги. Арабелла це сама помітила — їх щедро засипали подарунками інші дами.

Спорожнивши кошик, вона гукнула свого негра і, не сказавши ані слова, навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо зведеною головою вийшла з барака.

Пітер подивився їй услід і зітхнув.

Його вразило відкриття, що навіть сама думка про гнів Арабелли непокоїть його. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того як він зрозумів її справжню вдачу. «Хай йому всячина, так мені й треба. Здається, я зовсім не розуміюся на людях, — думав він. — Але звідки було мені знати, що родина, яка зростила цього сатану полковника Бішопа, могла викохати й такого янгола, як Арабелла?»

Відтоді Арабелла Бішоп щоденно відвідувала барак на пристані, приносячи полоненим іспанцям фрукти, а потім гроші й одяг. Але вона навмисне вибирала для своїх відвідин такий час, коли не боялася зустріти там Пітера. Блад ніколи більше не бачив її в бараку, бо й сам він, у міру того як видужували його пацієнти, бував там дедалі рідше й рідше. Та обставина, що всі поранені, які перебували під його доглядом, почувалися чудово й видужували, тоді як третина всіх тих, що їх доглядали Вакер і Бронсон — два інші хірурги міста, — померли від ран, сприяла зростанню авторитету засудженого бунтівника серед жителів Бріджтауна. Можливо, успіх його був випадковий, але населення острова дивилося на такий факт інакше. Усе це призвело до звуження практики його колег, до збільшення роботи в Блада, а звідси й до Зростання прибутків його хазяїна. І от Вакер та Бронсон розробили план, як покласти край такому несприятливому для них стану речей. Але не будемо забігати наперед.

Одного разу, чи то випадково, чи навмисне, Пітер Блад прийшов на пристань на цілих півгодини раніше, ніж звичайно, і зустрів Арабеллу Бішоп, яка саме виходила з барака. Пітер зняв капелюха й посторонився, щоб дати їй дорогу, але дівчина гордо пройшла повз нього, навіть не Глянувши в його бік.

— Міс Арабелла! — благально мовив Блад. Дівчина вдала, що тільки зараз помітила його, і подивилася глузливо:

— Ах! Це вихований джентльмен!

Пітер тяжко зітхнув.

— Невже ви так ніколи й не пробачите мені? Благаю вас, не гнівайтеся на мене.

— Яке самоприниження!

— Це так жорстоко — знущатися з мене, — вів далі Блад із виразом підкресленої покори. — Звичайно, я лише раб. Але може статися так, що й ви захворієте.

— Ну то й що ж?

— Вам буде ніяково посилати по мене, коли ви вважаєте мене за свого ворога.

— Ви не єдиний лікар у Бріджтауні.

— Але я найбезпечніший.

Тепер у душу дівчини закралася підозра, що він дозволяє собі іронізувати з неї. Змірявши його зневажливим поглядом, вона ущипливо зауважила:

— Здається, ви поводитесь занадто вільно!

— То привілеї лікаря.

— Я вам не пацієнтка. Запам’ятайте це, будь ласка, на майбутнє.

По цих словах Арабелла сердито повернулась і пішла.

«Або вона мегера, або я дурень, або і те і інше», — подумав Пітер і пішов у барак.

Цей ранок став ранком хвилювань. Приблизно через годину після зустрічі з Арабеллою, коли Блад виходив із барака, до нього підійшов Вакер, молодший з двох лікарів Бріджтауна: сам цей учинок був нечуваною милістю, бо досі жоден із них не помічав Блада, обмежуючись черствим і випадковим привітанням.

— Якщо ви йдете до будинку полковника Бішопа, я пройдуся трохи з вами, докторе, — сказав Вакер, присадкуватий, товстий чоловік років сорока п’яти, з одвислими щоками і жорсткими блакитними очима.

Пітер Блад був вражений. Але взнаки не дав.

— Я йду в резиденцію губернатора, — сказав він.

— А! Зрозуміло! До дружини губернатора... — І лікар засміявся якось так, що Блад не міг збагнути, чи глузує він, чи ні. — Я чув, що вона забирає у вас багато часу... Що ж... молодість і врода, докторе! Молодість і врода... Вони дають неоціненну перевагу в нашому ділі, так само як і в інших, особливо там, де замішані жінки.

Пітер пильно подивився Вакерові в очі.

— Здається, я розумію вашу думку, — сказав він. — Але краще ви поділіться нею з губернатором Стідом. Можливо, це трохи розважить його.

— Та ви не так зрозуміли мене, голубе!

— Я сподіваюся.

— Ви такий запальний! — Лікар узяв Пітера під руку. — Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте. — Інстинктивно його голос перейшов майже на шепіт. — Рабство, в якому ви перебуваєте, має бути дуже неприємним для такої здібної людини, як ви.

— Яка інтуїція! — глузливо кинув Блад. Але Вакер не помітив глузування і зрозумів його слова буквально.

— Я таки не дурний, мій дорогий лікарю. Я розпізнаю людину відразу, а часто навіть можу розповісти про її думки.

— Ви змусите мене повірити в це, якщо зможете розповісти, що думаю я, — сказав Блад.