Микола Остоу - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

Бабуся посміхнулася, дістала зі змішувача дещицю тіста і дала малій Пейдж покуштувати.

— Сподіваюся, — сказала вона, — що саме так воно і буде. Сподіваюся, що ти назавжди запам’ятаєш цей день і цей приємний ранок, який ми провели разом з тобою в кухні.

— Обов’язково запам’ятаю! — вигукнула мала Пейдж упевнено і проковтнула той шматочок тіста.

— Знаєш, дитячі спогади — дивна річ, — сказала їй бабуся. — Вони можуть залишитися з тобою назавжди, а можуть так само назавжди зникнути в імлі минулого. Хочеш вір, а хочеш — ні, але інколи вони навіть здатні обернутися проти тебе!

Зачувши це, маленька Пейдж не на жарт перелякалася, бо вже знала, що таке магія, і мала власні уявлення про злих духів та демонів.

Бабуся заспокійливо посміхнулася.

— Не хвилюйся. Пам’ятай, що поки ти у цьому будинку, тобі нічого не загрожуватиме. Тут — твій надійний притулок.

Маленька Пейдж наморщила носика і кивнула, насправді не до кінця розуміючи, що їй сказала бабуся. Доросла ж Пейдж уся перетворилася на увагу.

Бабуся промовляє до мене! До мого дорослого «я». Вона намагається пояснити мені щось дуже важливе!

Несподівано марення припинилося. Перед очима Пейдж замерехтіли різнокольорові метелики — так часто трапляється, коли вийти з темного приміщення на яскраве сонячне світло, — і сцена з уявними подіями дитинства зникла, наче хтось стер її, як стирають напис зі шкільної дошки. Пейдж зрозуміла, що слід робити.

Залишилося тільки переконати сестер.

Пейдж кинулася вниз сходами в кухню. Фібі і Пайпер якраз схилилися над плитою, де у мисці булькала якась субстанція; вочевидь, то було очищувальне зілля.

— Це воно? — спитала Пейдж, хапаючи ротом повітря від швидкого бігу.

Пайпер відвела погляд від миски.

— А, ти вже встала! Так, це воно. Майже готове. Лео та перевізники щойно поїхали на нове місце, і будинок залишився повністю в нашому розпорядженні. Ну як, ти готова до невеличкого прибирання, тобто, до процедури очищення будинку?

Пейдж розпачливо похитала головою.

— На жаль, ні.

— Пейдж, люба, ми переживаємо не менше за тебе, — лагідно сказала їй Пайпер. — Але ми все одно мусимо це зробити.

— Ви не зрозуміли мене, — нетерпляче кинула Пейдж. — Я засмутилася не через будинок; тобто, мені дійсно шкода наш будинок, але головне зараз не в цьому.

— Ти хоч розумієш, яку нісенітницю ти верзеш? — спитала Пайпер.

— Ось послухайте, — сказала Пейдж. — Я щойно розмовляла з бабусею. — Проігнорувавши здивовані погляди сестер, вона з наполегливістю в голосі продовжила: — Гремс сказала мені, що будинок — наш безпечний райський куточок. Це означає, що не будинок повстав проти нас, я якесь зло, що ним заволоділо!

Розділ 7

— Тихше, тихше, заспокойся! — з недовірою поглянула на неї Пайпер. — Може, ти нам все розкажеш від самого початку? Ти що — дійсно розмовляла з Гремс? Коли?

Пейдж почервоніла, трохи знітившись від необхідності розповідати про те, що вона недавно побачила у себе в спальні.

— Ну, власне кажучи, це не я з нею говорила. Точніше, я, але не зовсім я, а та маленька дівчинка, якою я колись була. Але все одно то була я, розумієте?

Фібі спантеличено поглянула на неї.

— Дорогенька, щось я нічого не второпала. Бабуся розмовляла з маленькою дівчинкою… — Раптом вона замовкла, нарешті збагнувши сенс сказаного. — Усе ясно. У твоїй кімнаті знову відкрився портал у минуле?

Пейдж винувато кивнула.

— Скоріш за все, він просто на якийсь час принишк і затаївся десь поруч, — припустила вона. — I я… я так захопилася спогляданням свого уявного, альтернативного минулого, що забула вам про це сказати. Я боялася, що ви, дівчата, змусите мене знову закрити цей портал. І тому й далі дивилася його. — Пейдж знервовано ковтнула. — Я дивилася увесь час, поки ви пакували речі й готували зілля та заклинання.

— А як же ми його не помітили? — спантеличено запитала Пайпер.

— Мабуть, цьому завадили наші власні спогади, — лагідно пояснила їй Фібі. — Про дитинство, що минуло у цьому будинку. Саме тому ми і втратили пильність.

— У тому-то й річ, — вигукнула Пейдж, ще більше розпалюючись. — Я ж не маю тих спогадів, які маєте ви. Пам’ятаєте, як довго вам довелося колись мене переконувати, щоб я до вас перебралася?

— Пам’ятаємо, — запевнила її Фібі з легкою іронією в голосі. — Таке не забувається!

— Узагалі-то, я знаю, що портал — це погано, бо він… як це краще сказати… він явно хибний і неприродний, але мені було дуже цікаво спостерігати, як я зростала разом із вами та Прю! Це був просто клас!

— Гадаю, нам нема причини докоряти за те, що тебе полонили спогади про те, чого насправді не було, — лагідно мовила Фібі. — Особливо, якщо взяти до уваги те, що останнім часом ми були поглинуті нашими власними спогадами.

— Нам слід було приділяти тобі більше уваги, — зауважила Пайпер, відчувши провину. — Але слухай-но, Пейдж, ми ж не можемо просто взяти і скасувати процедуру очищення через якусь розмову, якої насправді навіть не було! У цьому будинку оселилося зло. Ми мусимо його вигнати звідси, якщо хочемо жити тут і далі. Інакше нам доведеться покинути нашу домівку назавжди.

— Я розумію, як ви почуваєтеся, бо сама теж шокована, — почала Пейдж. — Але то неважливо — жила я з бабусею чи ні. Її послання було чітким і недвозначним: наш будинок — це безпечний райський куточок. Сам по собі він не є зло! Бабуся сказала це впевнено і однозначно. Хіба ж вона не мала на увазі ті події, які відбуваються тут зараз?

Фібі кинула швидкий погляд на Пайпер і задумливо сказала:

— Мушу зізнатися, я ніколи по-справжньому не задумувалася над правдивістю тієї думки, що наш будинок проти нас і ополчився. Мабуть, Пейдж таки має рацію.

Пайпер тяжко зітхнула.

— Тоді в чому ж справа? Що коїться з будинком?

Пейдж скрушно похитала головою.

— Сама б хотіла знати. Але я знаю одне: нам не треба переїжджати. Треба дізнатися, що за всім цим криється.

Пайпер насупилася.

— Терпіти не можу невизначеності, Пейдж. Розумієш, я не заперечую, що цієї ночі у тебе було якесь видіння. Але ж нас із Фібі не було поруч з тобою! Як ми можемо бути впевненими у тому, що ти отримала якесь послання від бабусі? Може, то був усього-навсього голос твоєї підсвідомості?

Пейдж знизала плечима — вона мала ще більше спантеличений та розгублений вигляд.

— Я розумію ваше вагання, бо вас там не було. Якщо відверто, я і сама не знаю, чому це бабуся вирішила поговорити зі мною, а не з вами двома…

— Тут