Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Нація 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Нація" автора Марія Василівна Матіос. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 51
Перейти на сторінку:
хукав на мамині руки й голосом, схожим на той, коли сичить гадина в струпі, просив: «Вставайте, мамко, вставайте…»

Дунусь і собі впав долонею на складені під грудьми мамині руки.

Вони були вже холодні.

Розтоки на Буковині, липень 1996 року

Прощай мене

Безконечне мовчання…

* * *

— Ти спиш?

— Ні…

— А ти змерзла?

— Ні…

— Тулися до мене… Буде тепліше… Я вкрию тебе ще…

— Я не змерзла…

— А як тобі?

— Добре…

— Не плач… Мені страшно, як ти плачеш…

— Я не плачу… Я лиш хлипаю…

— …Будеш спати?

— Буду… Лиш недовго, вже зоріє.

— Ні, то так здається, ще ніч… Спи…

* * *

— Ти спиш?

— Думаю…

— Не думай. Бог поможе…

— Уже не думаю… Слухаю… О, ти чуєш?!

— Чую! Чую! Чого він так б'ється?!

— Бо не даємо йому спати.

— То спімо?

— Спімо…

— Він так і вдень б'ється?

— І вдень, і вночі, — коли хоче.

— Я так хочу дочекати його…

— Дочекаємо… Бог поможе…

— Якби я знав, де він, наш Бог, я би поколінкував просити за тебе…

— Просімо в душі. Тепер ні до кого не поколінкуєшся…

— Будемо спати?

— Будемо…

* * *

— Ти спиш?

— Ні ще…

— Дай руку… Погладь його…

— Що це?

— Це його ніжка… А це голова… Чуєш, як він обертається?

— Він якийсь норовистий уже відтепер. Тебе не болить?

— Ні. Лиш стискається серце… Так, як би в холодну воду заходила…

— Не бійся.

— Я не боюся… Я боюся за тебе…

— Я не дамся…

— А ми?..

— Вони не можуть зробити лихе з тяжкою жінкою…

— Чи з одною робили… Василинка розродилася, але Юрка забрали.

— Не треба було здаватися! Я не здамся.

— …Я не кажу здаватися… Що це?

— Варта. Не бійся… Певно, міняється варта. Тобі треба відіспатися, ти змучена…

— Треба… Висплюся, як вернуся… Хочу надивитися на нас…

— Не дивися так… Я також не залізний… Але я не можу пустити сльозу на волю…

— Гм… Де та воля?

— У Господніх руках і в твоєму череві.

— Ні, волі нема ніде… Лиш аби не застрілили до того, як вчиню дитину… Й аби не вивезли черевату… Може, лишуся таки коло тебе?

— Ні, ми скоро переберемося. Ти мусиш вернутися. Як не вернешся, донесуть… Маму заберуть.

— Але вони знають, що це твоя дитина. Я мушу її на тебе записати… Хіба життя минеться лише по криївках? Дитина байстрюком буде?

— Нащо ти думаєш так далеко?

— Я не годна не думати… Я не сама собою… У мені б'ється нове життя… Може, будемо спати?

— Не думай лихе. Думай добре… Ми завтра можемо прокинутися в іншій державі…

* * *

— Ти спиш?

— Ні.

— В суботу ховали Ореста… Людей було мало… Лиш тих було теменно… Труна була закрита… Казали, що голову знайшли порубану… Я не ходила, най Бог простить…

— То не ми!

— А ти знав?

— Знав… Уже всю Товарницю до колгоспу запротоколили… З потрухами й каліками… За Шулемчучку в колгосп написали заяву, а вона три роки паралізована…

— Казали, що діти вмлівали дуже… Лиш Катерина була, як задеревіла… Примовляли й підкурювали її перед тим… Якось так банно, що таке ся творить…

— Тобі банно за Орестом?!

— Ні… Ну, й за Орестом… Діти дрібні… може, були би переговорили… задля дітей… Але що я кажу? Сама носила вісті до тебе…

— А мені, думаєш, не банно за Манолієм? Ті гаки в ребрах дотепер у сні виджу! Буженину зробили з чоловіка…

— Це не скінчиться ніколи…

— Скінчиться, лиш велика кров буде…

— …Буду спати.

— Добраніч.

* * *

— …Не хочеш?

— Боюся.

— Я не буду дуже… лиш один раз…

* * *

— Ти спав?

— Спав.

— Добре?

— Як би меду напився…

— Розповивайся від сну. День робиться…

— Так тихо, як би вже всі вибиті були…

* * *

— Хотіла тебе щось просити…

— Лиш проси дуже… отако…

— Ні… не це…

— І це…

* * *

— …Ще хочеш просити?

— …Випрощай мене перед відходом…

— Ти не завинила… Я не маю що тобі прощати… Випрощаємося перед Великоднем… Перед сповіддю…

— Ми не знаємо, чи дочекаємо сповіді. Та й хто нас може сповідати, крім самих себе?

— Я не буду тебе прощати. Я хочу тебе любувати… Може, завтра мене не стане…

— Не кажи так… У мене кров застигла. Я вже відтепер мертва, як надумаю, що нас чекає…

— Не думай… Хоч тут не думай…

— Думаю — бо думається… І нічого з тим зробити не вмію…

* * *

— …Або не пиши дитину на мене…

— Як не писати? А на кого писати, як вона твоя?!

— Запиши, як Катерина, — на себе… Буде Михайло Марійович…

— Бійся Бога! Та най я запишу на кого — всі знають…

— Не слухай мене… Я дурне кажу. Я також стратив голову з думання.

— …Може, не варто було це все починати, як воно так обертається? Так якось, як би самі проти себе, а всі проти нас…

— Не кажи так ніколи! Не всі з нами, але й не всі проти нас. Може, не так треба було, але треба було. Навіть, як згинемо!

— А ми?!

— Я цього не знаю. І ніхто не знає. Але аби ти ніколи не думала, що це пусто… Таке задурно-пусто не починається.

— Я не знаю…

— А нащо питаєш?

— Бо хочу миру.

— Мир буде, як вивмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне.

* * *

— …Притулися до мене…

— Ближче уже не годен ніхто…

— Прощай мене…

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І другий раз.

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І третій раз.

— Най Бог простить — і я прощаю.

— А тепер прощай і ти.

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І другий раз.

— Най Бог простить — і я прощаю.

1 ... 16 17 18 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нація», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нація"