Оксана Стефанівна Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

історія, «гріхом зажерливости, що походить від самозвеличення, жадоби і насильства. Це смертний гріх, оскільки він порушує самі підвалини світобудови, гармонію й рівновагу людини в собі, в стосунку до інших людей та в стосунку до Бога»[110]. «Цар»-самодержець, байдуже, національно «чужий», як Микола І, чи «свій», як «Владимир князь», міфічний (Давид, Саул) чи історичний (Нерон, Петро І, Катерина II), є ab definitio персоніфікацією цього гріха — культурним антигероєм. З того, що «царям» у «Кобзарі» незмінно протистоять «люде», можна заризикувати припущення стосовно нелюдської природи монарха; нагадаємо, що в традиційних народних міфологіях цар також наділений «нелюдською» — божистою природою, а його антаґоністом виступає раб, або ж, у pluralis, раби[111]; Шевченко ж вибудовує свою, обернену опозицію, що відповідає радше парадиґмі Навуходоносора (біблійного владики, котрий здеґрадував до тваринного стану, коли спробував вознести себе до позиції Бога), — відповідно його «цар» міститься на світовій осі не «вище», а «нижче» людини, тому й оточений порівняннями, взятими з тваринного царства: Микола І — то «медвідь», то «кошеня» (NB — до цього «кошеняти» ми ще повернемося), здравствуюча імператриця — «чапля», Саул — «од козлищ і свиней», Нерон — «собака-людоїд», і взагалі «царі» мають стійку риму-відлуння — «псарі», а відповідно й ті, хто підпадає — падає — під їхню владу, визнаючи себе рабами, тим самим, ео ipso, впадає у тваринний стан, оскотинюється, «як та отара», «неначе ті ягнята» («О люди! люди небораки!..»), причому то більше, що ближче до них перебуває на соціально-ієрархічній драбині: якщо в «Сні» «братія» — ще «ягнята», то «старшина» при троні — вже «індики», образ із значно потужнішою неґативною конотацією (пор. у записаній М. Костомаровим народній пісні: «індик — пан синдик»[112]). Тобто, опозиція «царі (з рабами)»—«люде» є жорстко ієрархічна не лише в моральному, а й в універсально-метафізичному сенсі, і «гріх царизму» полягає в тому, що він духовно тягне людство вниз, а значить, знебожує його, тим-то, коли «дрібніють люде на землі, / Ростуть і висяться царі» («Саул»), — це справді «горе», найгірше з можливих: деґрадація, занепад людськости[113].

Таким чином, Шевченків наскрізь етизований космос, вибудуваний довкола вертикальної осі «гора (з Градом Божим)» — «долина (з Анти-Градом)», вона ж вісь «люди — нелюди (владці)», вона ж, оприявнена в «земному», історичному вимірі, вісь «Україна — Російська імперія», — це космос, уражений прогресуючою деструкцією, де рух (розпаду) посувається «знизу» «вгору», — ніби світове дерево з віку у вік підточується шашелем від коріння ввись по стовбуру. Прикметно, що в останньому, підсумковому періоді творчости, де в надзвичайно сконденсованій формі синтезовано (по-геґелівськи мовивши, знято) більшість циклічно повторюваних у Шевченковій поезії тематичних мотивів, цей образ світового дерева (як і пристало згідно з архаїчною, дохристиянською слов'янською міфологічною символікою, воно виявляється дубом) остаточно «виходить на яв», «засвічується» в тексті — у вірші «Бували войни й військовії свари…». Од минулого, не традиційно-міфологічного (сакрального), а цілком лінійно-причиново пов'язаного з профанним, емпіричним сьогоденням, «Остались шашелі: гризуть, / Жеруть і тлять старого дуба» (варт відзначити, хай мимобіжно, цю лінію порочного переємства: новітніх «людських шашелів» — «няньок, / Дядьків отечества чужого» — Шевченко ґенеалогічно виводить від «Ґалаґанів, і Киселів, і Кочубеїв-Нагаїв», тобто від давньої козацької шляхти, згодом рекрутованої в «малоросійське дворянство»: це ті самі, ще в «Посланії» затавровані, «Раби, подножки, грязь Москви», які об'єктивно виступають провідниками імперського — інфернального — зла, тим-то їм і припадає місія «тлити дуба» — руйнувати цілість українського світу, перериваючи його горобіжний, до-Бога-йдучий ріст, — роблячи його «безверхим», одтятим од горішньої сфери).

На превеликий жаль, не маючи, властиво, відповідних сучасному станові історичної науки системних досліджень українського нобілітату Шевченкової доби та вимушено вдовольняючись доривчими екскурсами в цю сферу головно політичних істориків (3. Когута, Я. Дашкевича та ін.), ми, відповідно, не маємо змоги й належне оцінити той воістину «коперниківський переворот», що його вчинив Шевченко в історії української самосвідомости і що про нього шевченкознавці говорять здебільшого в публіцистично-риторичному дискурсі, не трудячись спеціальною арґументацією. Радянська традиція зробила все можливе, аби цілковито затерти справдешню картину власне-українського культурного контексту, в який Шевченкові судилося влитися, бо той контекст був «класово ворожим» (щоправда, у «ліберальні» 1920-ті М. Скрипник пропонував був визначати перший етап нової української культури — за його дещо розв'язною характеристикою, «котляревщини-гулаківщини» — як «поміщицький»[114], але цю, по-своєму цікаву, спробу періодизації спіткала та сама доля, що й її автора). А однак незаперечно, що, як би ми не бештали нашу тодішню політичну й інтелектуальну еліту за її перестарілу вже й на час падіння гетьманату станово-корпоративну свідомість, котра «націю» ототожнює з її шляхтою, а «національний рух» відповідно зводить до боротьби за привілеї цієї останньої[115] (тобто, фактично, дорікали їй за те, що не була елітою французькою чи американською), — все-таки годиться визнати, що свою історичну місію вона, як там не є, а сповнила — забезпечивши, у найкритичніший для національного існування період, таки, попри все, неперервану тяглість між Україною козацькою — і новочасно-колоніальною. Це-бо воно, «малоросійське дворянство», започаткувало українську історіографію, хай би ориґінально й спонукуване нестак самодостатнім національно-романтичним імпульсом (що, зрештою, також було, тільки на марґінесах процесу, — у «харків'ян»), як передовсім необхідністю юридично обґрунтувати своє право на місце в імперській «Табелі о рангах»; це з його середовища вийшла (і в ньому циркулювала впродовж кількох поколінь) «Історія Русів» (без якої навряд чи з'явилися б ті самі кирило-мефодіївці); це вони, оті вірнопіддані дідичі, «статечні господарі полтавських маєтків» (Є. Маланюк), — Гребінки, Квітки, Гулаки — як-не-як, зробили розмовну українську мову літературною, навіть якщо тільки задля «од безділля лиш забави» (П. Білецький-Носенко) й порядком «панського жарту», — і воно ж таки склало й головну Шевченкову читацьку публіку (О. Афанасьєв-Чужбинський свідчить, що на початку 1840-х «Кобзарем» масово зачитувались усі, скільки-небудь освічені, «малоросійські панночки»[116], — а це, зваживши, що спеціально жіноче шляхетське виховання було, на відміну від чоловічого, націлене на цілковите відчуження від питомого етнокультурного середовища геть і в мовному плані, таки дуже промовистий показник популярности). Шевченкова відверта, упродовж цілої творчости проваджена «громадянська війна» з цією культурою (від вищезгаданих перших, іще не явних випадів на адресу «літературних батьків» до просвітницького пафосу «Посланія» та, відтак, уже прямих інвектив у пізніших, засланчих і післязасланчих, поезіях) — війна, сказати б, «України з Малоросією» — стала, по суті, своєрідним українським літературним аналогом Французької революції, ознаменувавши прихід модерної, національної свідомости на зміну давній становій, із супровідною перебудовою цілої ієрархії вартостей, де одним із головних тяжів було, розуміється, ключове (за Шпенґлером) цивілізаційне співвідношення «Центр — провінція».

Дошевченківська-бо