Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Це не сподобалось Філіппові, але він не сказав нічого, і з того часу бачили його лише тоді, коли він теплого літнього дня виходив на сонце погріти своє змерзле тіло.

Одного разу Карл вернувся з походу і, побачивши, що інфант знову сидить і нудить світом, мовив до нього:

— Сину мій, ти такий не схожий на мене! У твоєму віці я любив гасати по деревах за білками, на мотузі спускався зі стрімкої скелі і видирав орлят із гнізд. Я міг при цьому й кості свої потрощити, проте вони стали тільки міцніші. На ловах дикі звірі тікали в хащі, помітивши мене з моїм добрим мушкетом.

— Ах, — зітхав інфант, — у мене болить живіт, таточку.

— Паксаретське вино, — мовив Карл, — найпевніші ліки від цього.

— Я не люблю вина. Від нього болить голова, тату.

— Мій сину, — сказав Карл, — тобі треба бігати, стрибати, вибрикувати, як і всі хлопці твого віку.

— У мене не згинаються ноги, тату.

— А як же вони згинатимуться, коли ти й з місця не рушишся, — мовив Карл, — вони в тебе наче дерев’яні. Я ось накажу прив’язати тебе до бистрого коня.

Інфант заплакав.

— Не прив’язуйте мене, тату, — благав він, — у мене болить спина.

— То в тебе, — мовив Карл, — усе болить?

— Мені ніщо не болітиме, якщо мене не чіпатимуть, — відповів інфант.

— То що ж, ти так і скнітимеш все королівське життя, наче якийсь писарчук? — нетерпляче вигукнув імператор. — Це їм личить сидіти в тиші, в затишку, в задумі та тільки чорнилом папір бруднити. Тобі ж, синові меча, потрібна гаряча кров, очі гострі, як у рисі, хитрощі лиса, міць Геркулеса. Чого хрестишся? Прокляття! Левеня не повинне мавпувати бабів-святенниць, що мелють свої отченаші.

— Дзвонять до вечерні, ясновельможний тату, — відповів інфант.

19

Травень і червень того року були на диво квітучі. Ніколи ще у Фландрії не пахло так буйним цвітом глоду й шипшини, ніколи ще в садах не цвіли так рясно троянди, жасмин, козолист. Коли вітер дув з Англії і ніс аромати цієї квітучої землі на схід, то всі, особливо в Антверпені, весело задирали носи і говорили:

— Чуєте, які пахощі линуть до нас із Фландрії?

Працьовиті бджоли збирали мед із квітів, робили віск, клали яєчка в вуликах, що вже не вміщали роїв. Яка ж то чудова ця трудова бджолина музика під блакитним осяйним небом, що вкривало багату землю!

Вулики вже робили з очерету, з соломи, з лози, з сіна. Кошикарі, столярі, бондарі пощербили на цій роботі свій інструмент. Про ночварів то й мови нема: вони вже давно не могли впоратися зі своєю роботою.

У вулику налічували до тридцяти тисяч бджіл і дві тисячі сімсот трутнів. Стільники були такі чудові, що настоятель собору в Дамме послав їх аж одинадцять імператорові Карлу на знак подяки за те, що він своїм новим едиктом повернув святій інквізиції колишню її силу й могутність. Філіпп з’їв мед, але це не пішло йому на пожиток.

Всілякі пройдисвіти, жебраки, волоцюги та цілі зграї ледарів і гультяїв, що тинялися шляхами, воліючи потрапити на шибеницю, аніж до якогось діла стати, почувши принадні пахощі меду, квапились і свою частку взяти. Вночі вони юрмами блукали навкруги.

Клаас також наробив собі вуликів, щоб там оселити рої. Деякі були вже повні, інші стояли ще порожні, чекаючи бджіл. Цілими ночами він вартував своє солодке добро, а коли знемагав від утоми, то доручав це синові, і той охоче його заступав.

Одної ночі Уленшпігель, щоб не змерзнути, притулився в порожньому вулику, геть скоцюрбившись, і став виглядати зверху крізь дірочки, яких було всього дві.

Уленшпігель вже почав був куняти, коли раптом хруснула загорожа і він почув розмову двох чоловіків, напевне, злодіїв. Він глянув крізь дірочки і побачив, що обидва вони мали довге волосся і довгі бороди. Але ж бороду носили тільки дворяни.

Вони пробували вулик за вуликом і, нарешті, підійшовши до того, де сидів Уленшпігель, сказали:

— Візьмемо оцього: він найтяжчий.

Потім узяли його на дрючки й понесли.

Уленшпігель не надто втішався їздою у вулику. Ніч була місячна, злодії йшли мовчки. Через кожні п’ятдесят кроків вони зупинялися трохи відпочити, а потім рушали далі. Той, що йшов попереду, люто лаявся крізь зуби, що важко нести, а задній лише жалісно скиглив. Бо на цьому світі є два види ледарів: одні проклинають будь-яку працю, а другі лише нарікають, коли їм доводиться працювати.

Тим часом Уленшпігель знічев’я смикав переднього злодія за чуба, а того, що йшов ззаду, за бороду, і то так міцно, що злючий передній, якому набридли ці жарти, крикнув до скиглія:

— Ану перестань мені смикатися за чуба, бо як трісну тебе по макітрі, то вжену її тобі в груди, тоді будеш визирати крізь ребра, як злодій крізь тюремні грати.

— Та хіба ж я посмів би, друже? Це скоріше ти мене смикаєш за бороду, — мовив скиглій.

Злий відповів:

— Буду я ще ловити воші у твоїх пархах!

— Друже, — сказав скиглій, — не хитай так вулика, мої бідні руки вже не витримують!

— Я їх тобі зовсім повикручую зараз, — крикнув злючий.

Поставивши вулик на землю, він скинув свого пояса і

скочив до товариша. І почалася між ними бійка. Злий ще й шпетив його на всі заставки, а скиглій благав пощади.

Тим часом Уленшпігель виліз із вулика, відволік його в сусідній гайок і, сховавши так, щоб його можна було знайти, вернувся до Клааса.

Отак із нерозумної сварки користається кмітливець.

20

Коли Уленшпігелеві було вже п’ятнадцять років, він одного разу в місті Дамме розіп’яв намет на чотирьох тичках і почав вигукувати, що тепер кожний може тут побачити в гарній солом’яній рамі свій образ, теперішній і майбутній.

А коли підходив який-небудь бундючний законник-чванько, якого аж розпирало з пихи, Уленшпігель виглядав із рами і, скрививши обличчя, наче стара мавпа, говорив:

— Тобі, пико стара, не цвісти, а гнити пора. Подивись на мене, я твоє дзеркало, мацапуро вчена.

Якщо підходив завзятий солдат, Уленшпігель ховався і замість свого обличчя виставляв полумисок з м’ясом та хлібом і примовляв:

— На, жери, на війні з тебе все одно зварять юшку, мій солдатику, поживо для круків. Подобається тобі моє пророкування чи ні?

Коли підходив старий, несучи безславну, хоч і сиву, голову, і підводив до Уленшпігеля молоду жіночку, він ховався, як і від завзятого солдата, і виставляв у вікно деревце, геть обвішане роговими колодочками ножів, гребінцями, скриньками — все з рогу, і гукав:

— З чого