Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

там, де й бродячі собаки. Волочиться десь на шляхах з такими волоцюгами, як і сам. Тяжко покарав нас Господь таким синком. Коли він народився, то я думав, що це буде нам радість і підтримка на старості у домі. Я сподівався зробити з нього доброго робітника, а лиха доля створила з нього ледацюгу й волоцюгу…

— Не будь такий вже суворий до нього, чоловіче, — мовила Сооткін. — Нашому синкові лише дев’ять років, і він пустує, як і всі діти. Він, як оте дерево, що перше скидає кору на дорогу, а потім уже випускає листочки, що додають йому краси і пошани. Ніде правди діти, шибеник з нього чималий, але хто зна, можливо, згодом воно повернеться йому ж на користь, якщо він вживатиме своїх витівок не на зле, а на добре діло. Він любить поглузувати з інших, але згодом і це може знадобиться йому в якійсь веселій компанії. Він регоче безперестанку, але хто з дитинства має кислу пику, то це погана ознака для майбутнього. Багато бігає? Зате буде краще рости. Не працює? Та він ще й не розуміє, що праця — то наш обов’язок. А що по кілька днів не буває дома і тиняється невідомо де, то це тому, що не відчуває, як це нас дуже бентежить, але серце в нього добре, він любить нас.

Клаас похитав головою і не відповів нічого, а коли він заснув, Сооткін довго нишком плакала. Вранці їй уже здавалося, що син захворів і лежить десь на шляху. Вона вийшла з дому подивитися, чи не вертається він. Але не видно було нікого, і вона сіла біля вікна й почала дивитися на дорогу. Щоразу її серце радісно билося в грудях, як тільки десь чулися легенькі кроки якого-небудь хлопчака. Але, побачивши, що то не Уленшпігель, бідна мати гірко плакала.

А тим часом Уленшпігель зі своїми товаришами-халамидниками був на суботньому базарі в Брюгге.

А там же кого тільки нема: шевці й кравці в окремих халабудках, лахмітники, meesevanger’и з Антверпена, тобто птахолови, що ловлять разом із совами уночі синичок, тут торговці одягом, котячими шкурками на рукавички, нагрудники, каптани, а ось і всілякі покупці, городяни й городянки, слуги й служниці, хлібники, економи, булочниці й пекарі, куховарки й кухарі, всі всуміш, покупці й крамарі, всі кричать, гукають, ганять товар або вихваляють.

В одному кінці площі стояв гарний полотняний намет, на чотирьох тичках нап’ятий. При вході стояв селянин з Алоста[51], а біля нього два ченці, що збирали пожертви. Селянин показував лише за один патар побожному люду відламок кістки з плеча святої Марії Єгипетської[52]. Він вихваляв до хрипоти чесноти святої, не забувши у своїй оповіді згадати, як вона, не мавши грошей, заплатила молодому перевізникові натурою, боячись, що согрішить проти Святого Духа, коли не винагородить за труд.

А два ченці ствердно кивали головами на знак того, що селянин каже щиру правду. Біля них товстенна червонопика баба, хтива, як Астарта[53], дула щосили в погану дуду, а славненька дівчинка поруч виспівувала пісеньку, як пташенятко. Але ніхто її не слухав. Над входом у намет, на мотузці між двох тичок, висіло почеплене за вушка відро зі свяченою у самому Римі водою. Так принаймні казала товстуха, а два ченці ствердно кивали головами. Уленшпігель, поглянувши на відро, замислився.

До однієї з тичок намету був прив’язаний ослик, якого, мабуть, годували сіном, а не вівсом, і то не досхочу: понуривши голову, він безнадійно дивився навкруги, чи не знайде хоч будячка на поживу.

— Хлопці, — гукнув Уленшпігель, показуючи їм на товсту бабу, двох ченців і зажуреного осла. — Господарі так весело співають, добре було б, щоб і віслюк потанцював.

І він побіг у сусідню крамницю, купив на шість ліарів перцю і насипав осликові під хвіст.

Відчувши перець, осел повернув голову, щоб побачити, звідкіля взялась така шалена спекота. Певний, що його пече сам нечистий, він заревів, заверещав, хвицнув ногами і рвонувся щосили втікати. З першого ж разу, як тільки він шарпнув, відро перекинулось, і вся свячена вода вилилась на намет і на тих, хто був там. Після цього звалилася і мокра парусина, оповивши вологим покровом усіх, хто слухав історію Марії єгипетської. Уленшпігель з товаришами стояв і слухав страшний гармидер і лемент, що лунав з-під парусини, побожні-бо душі, опинившись під наметом, обвинувачували одне одного в тому, що відро перекинулось, і несамовито лупцювали одне одного. Полотно аж надималось від натуги тих, що бились. І щоразу, як Уленшпігель бачив на парусині випнуту округлість, він штрикав туди шпилькою, після чого під парусиною зчинявся несамовитий вереск і нова бійка.

Це було дуже весело. Та стало ще веселіше, коли ослик, утікаючи, потягнув за собою парусину, відро і всі тички, а воднораз і хазяїна намету, його жінку та доньку, які міцно вчепилися за свої манатки. Нарешті, знесилившись, осел став і, піднявши морду вгору, почав безперестанку ревіти, іноді лише заглядаючи під хвіст, чи не гасне вогонь, що пік його ззаду.

Тим часом як побожні слухачі все ще вовтузились і лупцювали одне одного, ченці, не звертаючи на них уваги, збирали гроші, що розсипалися з тарілок. Уленшпігель побожно їм допомагав не без користі для себе.

18

Поки гульвіса — вуглярів син виростав у веселих бешкетах, нікчемне поріддя бундючного імператора — інфант — скніло у розкошах і сохнуло з нудьги. Дами й кавалери жалісно дивились, як він тинявся по кімнатах і коридорах і ледве волочив на хистких ногах своє худюще тіло з величезною головою, вкритою кошлатим білявим волоссям.

Він завжди вишукував темний коридор і цілими годинами сидів там, простягнувши ноги. Коли який слуга, не примітивши, наступав йому на ногу, він наказував відшмагати його і втішався, слухаючи, як той кричить під ударами, але не сміявся ніколи.

Другого дня він ставив десь в іншому місці таку саму пастку — сідав у темному проході, витягнувши ноги. Дами, кавалери, пажі, поспішаючи повз нього, чіплялися за ноги, падали, калічились. Це було йому до вподоби, але він не сміявся.

Коли хто, спіткнувшись об нього, не падав, то він страшенно кричав, наче йому боляче, і був задоволений, побачивши переляк на обличчі інших, але сам ніколи не сміявся.

Про таку його поведінку доповіли його найсвятішій величності, але імператор наказав не звертати на нього уваги, додавши при тому, що коли інфант не хоче, щоб йому наступали на ноги, то хай не простягає їх там, де