Стіг Ларсон - Дівчина, що гралася з вогнем

Стоячи на балконі, Лісбет почула гучний стукіт у свої двері; загорнувшись у ковдру, вона відчинила і побачила стривоженого Фреді Мак-Бейна.

— Вибач, що потривожив, але, схоже, насувається шторм.

— «Матильда».

— «Матильда», — кивнув Мак-Бейн. — Увечері вона налетіла на Тобаго, і надійшли повідомлення, що там були великі руйнування.

Лісбет порилася в пам’яті, пригадуючи свої знання з географії і метеорології. Тринідад і Тобаго знаходилися приблизно за двісті кілометрів на південний схід від Ґренади. Тропічний ураган міг запросто захопити площу радіусом сто кілометрів, а його центр здатний переміщатися зі швидкістю тридцять-сорок кілометрів на годину. А це означало, що «Матильда» могла заявитися в гості до Ґренади і от-от уже бути на порозі. Все залежало від того, в який бік вона попрямувала.

— Зараз безпосередньої небезпеки немає, — говорив далі Мак-Бейн. — Але ми вирішили про всяк випадок вжити заходів. Я хочу, щоб ти зібрала найцінніші речі і спустилася в хол. Ми пригощаємо бутербродами і кавою за рахунок готелю.

Лісбет пішла за його порадою. Вона хлюпнула водою собі в обличчя, щоб прогнати сон, надягнула джинси, черевики і фланелеву сорочку й повісила через плече нейлонову сумку. Перш ніж вийти з номера, вона повернулася, відчинила двері ванної кімнати і засвітила світло. Зеленої ящірки ніде не було: мабуть, сховалася в якій-небудь шпаринці. Розумниця!

У барі вона попрямувала до свого звичайного місця і звідтіль почала спостерігати, як Елла Кармайкл роздає вказівки своєму персоналу. Зараз усі наповнювали термоси гарячим питвом. Незабаром Елла долучилася до Лісбет у її куточку.

— Привіт. Ти, схоже, щойно прокинулася.

— Я спала. І що тепер?

— Поки подивимося, що буде далі. На морі зараз шторм, і ми вже отримали з Тринідаду попередження про ураган, що насувається. Якщо стане гірше і «Матильда» попрямує в наш бік, ми спустимося в підвал. Ти не могла б допомогти?

— Що потрібно робити?

— У нас тут у вестибюлі лежить сто шістдесят ковдр, їх треба віднести в підвал. І крім того, потрібно прибрати багато всяких речей.

Наступну годину Лісбет допомагала носити до підвалу ковдри і збирати розставлені навколо басейну квіткові горщики, столики, шезлонги та інші речі. Коли Елла сказала, що досить, і відпустила її, вона пройшлася по доріжці, що вела на пляж, і навіть виглянула за ворота. У пітьмі розлючено гуркотів прибій, і гнівні пориви вітру загрожували звалити з ніг, так що доводилося напружувати сили, щоб устояти. Пальми біля огорожі тривожно розгойдувались.

Вона повернулася в бар, замовила каву з молоком і сіла біля стійки. Вже перевалило за північ. Пожильців і службовців готелю сповнювало тривожне очікування. Сидячи за столиками, вони перемовлялися притишеними голосами, час від часу поглядаючи на небо. Всього в залі зібралися тридцять два пожильці і чоловік десять обслуговуючого персоналу. Лісбет несподівано звернула увагу на Джеральдіну Форбс — та сиділа за найвіддаленішим столиком у кутку з келихом у руці і напруженим виразом на обличчі. Її чоловіка ніде не було видно.

Попиваючи каву, Лісбет уже заглибилася була в теорему Ферма, як раптом Фреді Мак-Бейн вийшов з-за конторки на середину зали.

— Прошу уваги! Я щойно отримав повідомлення, що шторм ураганної сили досяг Пті-Мартиніки. Попрошу всіх присутніх негайно спуститися в підвал.

Пті-Мартинікою називався маленький острівець, що належав до Ґренади і був розташований за кілька морських миль на північ від головного острова. Не заводячи ніяких розмов, припиняючи всі намагання розпитувати, Фреді Мак-Бейн рішуче спровадив своїх гостей до сходів у підвал, розташованих за стійкою адміністратора. Лісбет покосилася на Еллу Кармайкл і наставила вуха, побачивши, що та підійшла до Фреді.

— Як справи? Дуже кепські? — спитала Елла.

— Не знаю. Телефонний зв’язок обірвався, — відповів Фреді, стишивши голос.

Лісбет спустилася в підвал і поставила свою сумку на розстелену в кутку ковдру. Трохи подумавши, вона знову встала і пішла нагору, назустріч тим, що спускалися сходами.

Піднявшись у вестибюль, вона підійшла до Елли Кармайкл і запитала, чи не треба ще що-небудь допомогти. Елла подивилася заклопотано і заперечно похитала головою:

— Подивимося, що буде далі. Ця «Матильда» — ще та стерва.

Лісбет побачила, як з вулиці квапливо увійшли п’ятеро дорослих з десятком дітлахів. Їх зустрів Фреді Мак-Бейн і направив у бік підвалу.

Раптом Лісбет здригнулася від тривожної думки.

— Я правильно думаю, що зараз усі на Ґренаді ховаються до якого-небудь підвалу? — спитала вона приглушеним голосом.

Елла Кармайкл провела поглядом родину, що спускалася сходами.

— На жаль, у нас тут один з небагатьох підвалів, які є на Ґранд Анс. Прийдуть ще люди, щоб сховатися тут.

Лісбет тривожно заглянула Еллі в очі:

— А як же решта?

— Ті, у кого немає підвалу? — Елла гірко посміхнулася. — Засядуть у себе вдома або в якій-небудь іншій схованці. Більшість сподівається тільки на Бога.

Джордж Бленд!

Лісбет стрімко повернула до виходу і бігцем кинулася на вулицю.

Вона чула, як Елла її кликала, але навіть не обернулася.

Він живе в жалюгідній халупі, яка розвалиться від першого ж пориву урагану!

Вискочивши на дорогу, що вела до Сент-Джорджеса, вона відразу ж захиталася від рвучкого вітру, але вперто просувалася й далі вперед. Пориви зустрічного вітру ледве не збивали її з ніг. Їй знадобилося майже десять хвилин, щоб подолати чотириста метрів до житла Джорджа Бленда. На всьому шляху вона не зустріла ні душі.

Звернувши у бік халупи Джорджа Бленда, вона побачила крізь відтулину у вікні світло його гасової лампочки. І тієї ж миті ринув дощ, немов холодний душ зі шланга. За кілька секунд вона промокла до нитки, а видимість стала якісь кілька метрів. Лісбет затарабанила в двері, і Джордж Бленд, ставши на порозі, витріщив на неї очі.

— Що ти тут робиш? — гукнув він, намагаючись перекричати шум вітру.

— Ходім! Треба йти в готель. Там є підвал.

Джордж Бленд здивовано дивився на неї. Раптом буря різко зачинила двері, і йому довелося кілька секунд боротися з вітром, перш ніж знову вдалося їх відчинити. Лісбет утерла воду з обличчя, схопила його за руку і притьмом побігла назад.

Вони вибрали шлях через пляж, так було метрів на сто ближче, ніж дорогою, яка робила в цьому місці крутий закрут убік від води. На півдорозі Лісбет зрозуміла, що зробила помилку — на пляжі ніде було сховатися від негоди. Дощ і вітер так різко били їм назустріч, що кілька разів довелося зупинитись. У повітрі носилися пісок і обламані гілки, гуркотів прибій. Здавалося, ціла вічність минула, коли Лісбет нарешті побачила кам’яну огорожу, що забовваніла в мороці, і наддала ходи. Коли вони