Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

як стій! Ну що ж! Навіть якби я мав за п'ять хвилин викинутися з вікна, мене б і це не спинило. Мною водило єдине прагнення: побачити маму, сказати їй «на добраніч»; я зайшов у цьому своєму пориванні надто далеко, пізно вже відступати.

Я почув кроки — це випроводжали Сванна. І тільки-но дзвінок біля хвіртки сповістив, що гість пішов, я підкрався до вікна. Мама спитала батька, чи смакував йому лангуст і чи не просив пан Сванн докласти йому кавового та фісташкового морозива.

— Мені воно не дуже сподобалося, — визнала мати. — Наступного разу треба спробувати інший наповнювач.

— А як наш Сванн змінився! — вирекла моя бабуся у перших. — Дід, та й годі!

Сванна вона завжди бачила молодим, аж це вражено відкрила, що він уже не першого віку. Зрештою ненормальну, передчасну, ганебну старість Сванна зазначили всі мої родичі і вважали, щ0 так йому й треба, це доля всіх парубків, для тих довге сьогодні, позбавлене свого завтра, триває довше, ніж для інших воно в них зовсім порожнє, хвилини від ранку набігають одна на одну не ділячись потім між дітьми.

— Мабуть, з нього добре варить воду ота безсоромниця жінка, адже вона на очах цілого Комбре живе з таким собі Шарлюсом. Це осудовисько людське!

Мати зауважила, що в останній час Сванн трохи повеселішав.

— І зараз не надто часто протирає очі або проводить рукою по лобі — такий характерний жест робив його батько. По-моєму, дружину він уже розлюбив.

— Авжеж, розлюбив, відгукнувся дідусь. — Він уже давно написав мені про Це в листі, тоді я не надав був цьому ваги, проте лист не залишає жодних сумнівів щодо його почуттів до дружини, принаймні його любови… Ага, а чому ви так і не подякували йому за асті? — звернувся дід до своячок.

— Як то не подякували? Мені навіть здається, що я зробила це досить тонко, — заперечила бабуся Флора.

— Атож, ти це провернула дуже добре, я просто в захопленні, — докинула слівце бабуся Селіна.

— Ти теж не дала маху.

— Ще б пак, я пишаюся реплікою про ґречних сусідів.

— Тобто як? Це у вас називається подякувати? — вигукнув дідусь. — Я все добре чув, але побий мене грім, якщо здогадався, що це стосується Сванна. Можете бути певні, що він нічого не зрозумів.

— Та ні, Сванн не такий дурний, я переконана, що він збагнув. Не могла ж я сказати, скільки було пляшок і почім!

Зоставшись удвох, батьки посиділи трохи, тато мовив:

— Гаразд. Якщо ти не заперечуєш, підемо спати.

— Це якщо не заперечуєш ти, мій друже, в мене сну — ані же. А втім, навряд щоб мене розворушила ця безневинна кава ґлясе. Але в буфетній горить світло; ну, як славна Франсуаза й досі там, я попрошу її розстебнути мені корсаж, поки ти лягатимеш.

І мама відчинила ґратчасті двері, що вели з сіней на сходи. Небавом я почув, як вона піднімається, аби причинити в себе вікно. Я шаснув у коридор, Серце моє тенькало так сильно, що ялі ве йшов, але тепер воно калатало уже не з туги, а з радощів і страху. Я побачив на сходах світло від маминої свічки, потім і саму маму й кинувся до неї. В першу мить вона лише здивовано глипнула, тоді її обличчя спалахнуло гнівом. Вона не сказала мені жодного слова; між іншим, через якусь дрібницю зі мною часом не розмовляли по кілька днів. Якби мама бодай обізвалася, то це означало б, що зі мною можна говорити й для мене це, мабуть, було б ще страшніше, я б гадав, що сварка — дрібниця проти загрози навислої наді мною кари мовчання. Голос мав бути спокійний — так говорять до служника, коли його звільняють. Якщо ж поцілунок, то він міг нагадувати поцілунок, якого дарують синові, покликаному до війська, хоча за інших умов у цьому поцілунку йому б відмовили, оскільки він покараний двома днями неласки. Але тут мама почула кроки батька, який вийшов з туалетної, де перевдягавсь, і, щоб уникнути неминучої сцени, уриваним з обурення голосом прожебоніла:

— Тікай! Тікай! Бо побачить, що ти стовбичиш тут, як бовдур!

Але я белькотав:

— Прийди зі мною попрощатися…

Я був нажаханий відблисками батькової свічки, що скрадалися по стіні, й воднораз вирішив скористатися з того, розраховуючи, що мама, аби батько не застукав мене тут, шепне: «Иди до себе, я зараз». Але було пізно, батько стояв перед нами.

— Я пропащий! — вихопилося в мене, а втім, так тихо, що ніхто моїх слів не почув.

Вийшло все навпаки. Батько постійно порушував мої привілеї, застережені ширшими угодами, які ухвалили мама та бабуся: його не обходили всякі «засади» й він не зважав на мої «людські права». З якоїсь зовсім невагомої причини, а то й без усякого приводу міг позбавити мене прогулянки, такої звичної, такої усвяченої, що це скидалося на кривоприсяжництво. Або, як цього вечора, задовго до ритуальної години, заявляв: «Гайда спати, без балачок!» Та оскільки засад він не мав (у тому розумінні, як їх тлумачила бабуся), він і не міг, щиро кажучи, бути непохитним. Батько блимнув на мене вражено й гнівно, але коли мама, затинаючись, пояснила йому, в чому річ, мовив:

— Ну то піди до нього, сама ж казала, що спати не хочеться, посидь з ним трошки, я не потребую нічого.

— Але ж, мій друже, — заперечила несміливо мама, — хочу я чи не хочу спати, це не міняє справи, не можна привчати дитину…

— Та ніхто й не привчає, — відказав батько, знизуючи плечима. — Ти ж бачиш, у хлопця якась гризота, вигляд пригнічений, ми що з тобою — кати? А бува він через тебе занедужає? В його спальні два ліжка, скажи Франсуазі, щоб послала тобі велике ліжко, поспи цю ніч там. Ну, на добраніч! Я не такий нервовий, як ви, ляжу сам.

Подякувати батькові я не міг: слинявість, як він казав, його дратувала. Я приріс до підлоги; він і досі стояв перед нами, високий, у білому нічному шлафроку й кашеміровій фіолетово-рожевій картатій хустці, якою запинав голову, відколи в нього виникли невралгічні болі. Й постава в батька була, як в Авраама на подарованій мені Сванном гравюрі фрески Беноццо Ґоццолі, де Авраам велить Саррі попрощатися з Ісаком.

Чимало збігло літ відтоді. Сходів і стіни, на якій я побачив був рухливий відблиск батькової свічки, давно вже не існує. В мені самому теж знищено багато чого з того, що тоді здавалося вічним, і багато