Ю. Несбе - Нетопир

— Ну, для початку, у них є двоє гарних кінорежисерів. Бу Відерберґ, Інґмар Берґман.

— А, кінорежисерів, — гмикнув Ендрю. — Їх скрізь повно. А от Едвард Ґріґ — лише у вас.

— Ого, я й не знав, що ти цікавишся класичною музикою. Крім усього іншого.

— Ґріґ був генієм. Візьми, наприклад, другу частину його симфонії до-бемоль, там…

— Вибач, Ендрю, — перебив його Харрі. — Я в дитинстві слухав панк-рок і з симфоній найкраще пам’ятаю «Йєс» і «Инґ Крімсон». Я не слухаю старезну музику, розумієш? Усе, що виконували до тисяча дев’ятсот вісімдесятого, — кам’яний вік. У нас в Норвегії є група «Думдум Бойз», так от вони…

— Симфонія до-бемоль виконувалася у вісімдесят першому, — сказав Ендрю. — «Думдум Бойз»? Назва з претензією.

Харрі здався.

Еванс Вайт дивився на них з-під навислих повік. Сплутане волосся спадало йому на обличчя. Він почухав промежину і демонстративно відригнув. Здавалося, гостям він не здивувався. Не тому, що чекав на них, а тому, що не вважав дивним, що його розшукують. Як-не-як він продавав найкращу кислоту в окрузі, а в такому маленькому містечку, як Німбін, чутки розходяться швидко. Харрі розумів, що тип на кшталт Вайта не стане торгувати потроху, тим паче з порога власного будинку, але це людей не зупиняло, і вони час від часу з’являлися тут, сподіваючись щось купити.

— Не за адресою. Пошукайте в центрі, — кинув Вайт і грюкнув дверима із сіткою від комарів.

— Ми з поліції, містере Вайт. — Ендрю дістав значок. — Нам треба з вами поговорити.

Еванс повернувся до них спиною.

— Не сьогодні. Не люблю копів. Приходьте з ордером на арешт, обшук або ще на що, тоді й поговоримо. Але тільки тоді. На добраніч.

Грюкнули і внутрішні двері.

Харрі притулився до одвірка і гукнув:

— Евансе Вайт! Ви мене чуєте? Ми думаємо, на цій фотографії ви, сер? До речі, ви не знайомі з блондинкою, яка сидить поряд з вами? Її звали Інґер Холтер, вона недавно померла!

Пауза. Потім клацнув замок на дверях. Еванс знову виглянув із-за внутрішніх дверей.

Харрі підніс фотографію до сітки від комарів.

— Коли поліція її знайшла, вона мала дуже поганий вигляд, містере Вайт.

Замість скатертини на кухонному столі були розстелені газети, на тарілках і склянках виднілася незмита піна, а вологе прибирання тут, схоже, не робили кілька місяців. Водночас тут і не панував безлад: Харрі відзначив про себе, що будинок не схожий на лігво наркомана, який геть занедбав себе. Тут не валялись об’їдки й огризки тижневої давності, не смерділо сечею, занавіски висіли як годиться. Навпаки, в будинку відчувався якийсь лад і присутність господаря.

Коли гості розсілися на кухонних стільцях, Еванс дістав з холодильника пляшку пива і зробив великий ковток. Потім голосно, на всю кухню, відригнув і задоволено реготнув.

— Розкажіть про свої стосунки з Інґер Холтер, містере Вайт, — сказав Харрі, намагаючись відмахнутися від запаху відрижки.

— Інґер була добрим, гарним і дурнуватим дівчиськом, яке забрало собі в голову, ніби ми з нею можемо бути щасливі. — Еванс звів очі до стелі й знову із задоволеним виглядом посміхнувся. — По-моєму, це дуже точний опис.

— Чи є у вас які-небудь припущення про те, як вона могла бути вбита і хто міг це зробити?

— Аякже, сюди, в Німбін, теж доходять газети. Пишуть, що її задушили. А хто? Я думаю, душитель. — Він закинув голову і посміхнувся. Кучеряве пасмо впало на загорілий лоб, білі зуби сяяли, а від куточків очей до вух з піратськими кільцями потягнулися веселі зморшки.

Ендрю відкашлявся:

— Містере Вайт, тільки що вбито жінку, яку ви добре знали і з якою були в близьких стосунках. Нас не хвилює, що ви у зв’язку з цим відчуваєте і чого не відчуваєте. Але, як ви, мабуть, розумієте, зараз ми шукаємо вбивцю, і якщо ви не постараєтеся нам допомогти тут і зараз, доведеться перепровадити вас у поліцейську дільницю в Сіднеї.

— Я і так збирався в Сідней, і якщо ваша пропозиція означає безкоштовний квиток на літак, я згоден. — Вайт кинув зневажливий погляд.

Харрі не знав, що й думати. Або Еванс Вайт справді такий крутий, яким хоче здаватися, або просто страждає на так звані «окремо розвинені душевні якості» — типове норвезьке поняття, подумав Харрі: більше ніде у світі від закону не вимагають визначати якість душі.

— Звичайно, містере Вайт, — відповів Ендрю. — Безкоштовний проїзд, безкоштовна їжа й помешкання, безкоштовний адвокат і безкоштовна популярність як підозрюваного.

— Big deal.[20] Буду готовий протягом сорока восьми годин.

— У такому разі на додачу ви отримаєте безкоштовну тінь — цілодобово, безкоштовну перевірку, чи вдома ви ночами, і можливо, навіть кілька невчасних обшуків. Хтозна, що нам при цьому вдасться з’ясувати?

Еванс допив пиво і тепер старанно відколупував від пляшки етикетку.

— Хлопці, що вам потрібно? — запитав він похмуро. — Я знаю лише, що одного дня вона зникла. Я збирався в Сідней і вирішив їй зателефонувати, але ні на роботі, ні вдома її не виявилося. Потім я приїжджаю і того ж дня довідуюся з газет, що її знайшли вбитою. Два дні я ходжу як зомбі. До речі, з приводу «вбитої» — скільки людей вмирає ось так, задушеними?

— Не надто багато. Отже, у вас є алібі на момент убивства? Це добре… — Ендрю дістав ручку і блокнот.

— Алібі? — пискнув Еванс. — Що ви маєте на увазі? Я що, підозрюваний? Чи ви хочете сказати, що за тиждень не напали на слід?

— Ми ведемо пошуки на всіх напрямках, містере Вайт. Ви можете пригадати, де були за два дні до своєї поїздки в Сідней?

— Тут, удома. Де ж іще?

— Сам?

— Не зовсім, — посміхнувся Еванс, піднімаючи порожню пляшку. Описавши в повітрі витончену параболу, пляшка безшумно зникла в кошику для сміття за кухонною лавкою. Харрі схвально кивнув.

— Дозвольте дізнатися, хто був з вами?

— Атож, звичайно. Мені приховувати нічого. Жінка на ім’я Анджеліна Хатчинсон. Вона живе тут, у Німбіні.

Харрі зробив запис у своєму блокноті.

— Ваша коханка? — уточнив Ендрю.

— Щось ніби таке, — відповів Еванс.

— Що ви можете розповісти про Інґер Холтер? Ким вона була і чим займалася?

Еванс зітхнув:

— Ми не так давно були знайомі. Зустрілися в Сіднеї, у барі «Олбері», де вона працювала. Поговорили, вона сказала, що збирається провести відпустку на Байрон-Бей. Це за кілька миль звідси, і я дав їй свій телефон у Німбіні. За кілька днів вона подзвонила і попросилася до мене — два-три рази переночувати. У мене вона прожила більше тижня. Потім ми зустрічалися в Сіднеї,