Пола Хокінс - Дівчина у потягу

і Тару також попередила. Що він може зателефонувати, перевірити мене. Цього разу вона в мене поцікавилася, що я замислила. Я лише підморгнула, посміхнулася, а вона засміялася. Напевно, їй дуже самотньо, нехай і у її житті з’явиться хоча б трохи інтриги.

На сеансі з Камалем ми розмовляли про Скотта, про дивні речі з моїм ноутбуком. Це сталося тиждень тому. Я шукала Мака — зробила кілька спроб пошуку, просто воліла дізнатися, де він, що робить. У наші дні в Інтернеті можна знайти фотокартки майже будь-кого. Мені кортіло побачити його обличчя. Але я не змогла його знайти. Того вечора я рано лягла спати. Скотт ще дивився телевізор, і я забула видалити історію власних пошуків. Прикра помилка — зазвичай останнє, що роблю, коли вимикаю комп’ютер, — видаляю історію пошуків, незважаючи на те що саме шукала. Знаю, що у Скотта власні способи дізнатися, чим я займалася, оскільки він технічно підкований, але це займає певний час, тож найчастіше він не завдає собі клопоту.

Хай там як, я забула. І наступного дня ми посварилися. До кулаків дійшло. Він волів знати, хто такий Креґ, як давно ми зустрічаємося, де познайомилися, що він вміє такого, чого не вміє він, Скотт. Я мала дурість розповісти, що це мій приятель із минулого, і це лише погіршило становище. Камаль запитав мене, чи боюся я Скотта, і я не на жарт розлютилася.

— Він мій чоловік! — різко відповіла я. — Звичайно ж, я його не боюся.

Камаль виглядав шокованим. Насправді я й сама здивувалася. Я навіть не передбачувала міць власного гніву, глибину почуттів, з якими кинулася захищати Скотта. Для мене це також виявилося сюрпризом.

— На жаль, Меґан, багато жінок бояться власних чоловіків. — Я намагалася заперечити, але він здійняв руку, щоб я не переривала. — Поведінка, яку ти описуєш, — читання твоєї електронної пошти, перевірка історій пошуку в Інтернеті — ти все описуєш так, ніби це речі буденні, ніби це є нормальним. То не так, Меґан. Ненормально настільки втручатися в особистий простір іншої людини. Це те, що нерідко називають формою емоційного насильства.

Тоді я засміялася, бо це надто мелодраматично прозвучало.

— Це не насильство, — заперечила я. — Яке ж це насильство, якщо людина не проти. А я не проти. Не заперечую.

Він тоді доволі сумно посміхнувся.

— А тобі на думку не спадало, що ти маєш заперечувати? — поцікавився він.

Я знизала плечима.

— Можливо, і варто було б, проте факт залишається фактом — я не проти. Він ревнивий, він справжній власник. Такий він уже є. Через це я не припиняю його кохати, а через деякі дрібниці не варто і сперечатися. Зазвичай я дуже обережна. «Замітаю сліди», тож зазвичай то не є проблемою.

Він майже непомітно похитав головою.

— Не думала, що ти станеш мене засуджувати, — промовила я.

Після сеансу я спитала його, чи не бажає він зі мною випити по келиху чогось. Він відмовився, він не міг, подібне неприпустимо. Тож я простежила за ним до дому. Він мешкає у квартирі трохи далі від кабінету, де приймає пацієнтів. Я постукала у двері, а коли він відчинив, запитала:

— А так припустимо? — обхопила його за шию, встала навшпиньки та поцілувала в губи.

— Меґан, — відповів він своїм оксамитовим голосом. — Припини. Я не можу. Припини.

То було так вишукано: такий натиск та напруження, бажання та стримування. Не хотіла, щоб це відчуття зникало, мені конче потрібно було за нього вчепитися.

Я прокинулася рано-вранці, у голові паморочилося від безлічі історій. Тут я не в змозі брехати, коли лежала сама, без сну, в голові прокручувала всі ті можливості, якими б могла скористатися, якби захотіла, тож я встала, вдяглася, пішла на прогулянку. І опинилася тут. Ходила навколо, прокручуючи в голові сценарії: він сказав, вона сказала, спокуса, вивільнення; якби ж тільки я могла на чомусь зупинитися, залишатися на місці, не крутитися! А якщо те, що шукаю, я ніколи не знайду? Якщо знайти це взагалі неможливо?

Наповнюю легені холодним повітрям, кінчики пальців посиніли. Десь у глибині душі я хочу тут лягти, прямо посеред листя — і нехай мене забере холоднеча. Не можу. Час йти.

Коли повертаюся на Бленгейм-роуд, уже майже дев’ята, повертаю за ріг та бачу її, вона крокує назустріч, штовхаючи перед собою візочок. Дитина — вперше — мовчить. Вона дивиться на мене, киває, посміхається однією з тих кволих посмішок, на які я не відповідаю. Зазвичай я вдаю з себе чемну дівчину, тільки не цього ранку — сьогодні я відчуваю себе самою собою. Настрій піднесений, я ледь не підстрибую, тож не можу вдавати з себе люб’язність, навіть якщо б намагалася.

День

Удень я засинаю. Прокидаюся збуджена, охоплена панікою. Відчуттям провини. Насправді відчуваю провину. Проте не достатньою мірою.

Пригадала, як він пішов від мене вночі, запевняючи в черговий раз, що це востаннє, найостанніший раз, більше подібного не повториться. Він одягався, натягував джинси. Я ніжилася в ліжку та сміялася, бо те саме він казав минулого разу, і напередодні, і ще раніше. Він кинув на мене погляд. Не знаю, як описати: у ньому була не злість, не зневага — у його погляді була засторога.

Мені ніяково. Прогулююся будинком; ніде не можу знайти собі місце, здається, що тут хтось був у той час, коли я спала. Усе на своїх місцях, але в самому будинку відчуваю себе якось інакше: ніби до речей хтось торкався, трохи зрушив їх зі звичайних місць. Коли я ходжу кімнатами, відчуваю, ніби тут ще хтось є, тільки мені на очі не трапляється. Тричі перевіряю двері на веранду, але вони замкнені. Не можу дочекатися, коли Скотт повернеться додому. Він мені потрібен.

Рейчел

Вівторок, 16 липня 2013 року

Ранок

Я у ранковому потягу, проте прямую не до Лондона. Натомість збираюся зійти у Вітні. Сподіваюся, коли опинюся на місці, моя пам’ять повернеться: опинюся на вокзалі, усе побачу на власні очі та пригадаю. Я надто великі надії на це покладаю, але більше нічого вдіяти не можу. Не можу зателефонувати Тому. Надто соромно, хай там як, а він висловився ясно. Не бажає мати зі мною нічого спільного.

Меґан досі не знайдено; її вже немає вдома майже три доби, тож історія набула широкого розголосу, опинилася в національних новинах. Повідомлення про зникнення жінки сьогодні вранці з’явилося на сайті «Бі-бі-сі» та на «Мейл-онлайн»; на інших сайтах також зроблено кілька посилань.

Я роздрукувала обидва повідомлення: і з «Бі-бі-сі», і з «Мейл-