Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

замість того щоб за мене вирішувати й за мене, від мого імені, промовляти. Дуже це мене тішить. І нехай вже так зостається, Ґилленстерне. З цієї миті мовчатимеш і слухатимешся наказів. І ось перший із них: збери людей, накажи покласти на віз Ейка із Денесле. Повертаємося у Кайнгорн.

— Пане…

— Ані слова, Ґилленстерне. Пані Йеннефер, шляхетні панове, прощаюся з вами. Витратив я чимало часу в цьому поході, але й отримав чимало. Багато чого я навчився. Дякую вам за слова, пані Йеннефер, пане Доррегарає, пане Богольте. І дякую вам за мовчання, пане Ґеральте.

— Королю, — сказав Ґилленстерн. — Як це? Дракон ось-ось наш. Тільки руку простягнути. Королю, твоя мрія…

— Моя мрія, — повторив замислений Нєдамір. — В мене її ще немає. А якщо я тут залишуся… Може, тоді вже й не буде її ніколи.

— А Маллеора? А рука княжни? — не здавався канцлер, розмахуючи руками. — А трон? Королю, тамтешній люд визнає тебе…

— У сраці я мав тамтешній люд, як каже пан Богольт, — засміявся Нєдамір. — Трон Маллеори й так мій, бо в Кайнгорні я маю триста панцирних і півтори тисячі пішого люду проти їхньої тисячі засраних щитоносців. А визнати — так вони мене визнають. Вішатиму, рубитиму голови й волочитиму кіньми так довго, що визнають. А їхня княжна — це товста телиця, і плювати мені на її руку, потрібна мені тільки її дірка, хай народить спадкоємця, а тоді я її отрую. Методом майстра Козоїда. Досить балачок, Ґилленстерне. Починай виконувати отримані накази.

— І справді, — прошепотів Любисток до Ґеральта. — Багато чого навчився.

— Багато чого, — підтвердив Ґеральт, дивлячись на пагорб, на якому золотий дракон, пригнувши трикутну голову, облизував роздвоєним язиком щось, що сиділо біля нього у траві. — Але його підданим я стати не схотів би, Любистку.

— Як думаєш, що тепер буде?

Відьмак дивився спокійно на маленьке сіро-зелене створіння, що тріпотіло нетопирячими крильцями поряд із золотими пазурами нахиленого дракона.

— А ти що на це все, Любистку? Що ти про це думаєш?

— А яке значення має те, що я думаю? Я поет, Ґеральте. Чи може моя думка мати хоч якесь значення?

— Може.

— Ну, то я тобі скажу. Я, Ґеральте, як бачу гада, наприклад змію чи яку іншу ящірку, то мене аж вивертає, таку я до того паскудства відчуваю огиду й страх. А цей дракон…

— Ну?

— Він… він красивий, Ґеральте.

— Дякую тобі, Любистку.

— За що?

Ґеральт відвернувся, повільним рухом потягся до пряжки ременя, що навскоси перетинав його груди, скоротив його на дві дірки. Підняв праву долоню, перевіряючи, чи руків’я меча у потрібному положенні. Любисток дивився на те широко розплющеними очима.

— Ґеральте! Ти маєш намір…

— Так, — спокійно сказав відьмак. — Є межа можливого. Мені все це набридло. Ти йдеш із Нєдаміром чи зостаєшся, Любистку?

Трубадур схилився, обережно й з любов’ю поклав лютню під камінь, випростався.

— Зостаюсь. Як ти сказав? Межа можливого? Резервую собі ту назву під баладу.

— Це може бути твоя остання балада, Любистку.

— Ґеральте?

— Ага?

— Не вбивай… Зумієш?

— Меч — то меч, Любистку. Коли я вже його витягну…

— Намагайся.

— Намагатимуся.

Доррегарай захихотів, повернувся у бік Йеннефер і Рубайл, вказав на королівський почет, що саме від'їжджав.

— Он, — сказав, — іде звідси король Нєдамір. Не роздає вже королівських наказів устами Ґилленстерна. Йде, виявивши розумність. Добре, що ти тут є, Любистку. Пропоную тобі починати складати баладу.

— Про що?

— Про те, — чародій вийняв з-за пазухи паличку, — як майстер Доррегарай, чорнокнижник, прогнав додому підлоту, яка хотіла по-підлому вбити останнього золотого дракона, який лишився на світі. Не рухайся, Богольте! Ярпене, руки геть від сокири! Йеннефер, навіть не ворушися! Давайте, підлото, за королем, як за паніматкою. Уперед, на коней, на вози. Застерігаю, хто зробить хоча б один невірний рух, від того залишиться тільки сморід і розплавлений пісок. Я не жартую!

— Доррегарає! — засичала Йеннефер.

— Мосьпане чародію, — сказав примирливо Богольт. — Чи годиться…

— Мовчи, Богольте. Я сказав, не чіпайте того дракона. Легенди не вбивають. Розвертайтеся — і геть звідси.

Рука Йеннефер раптом вистрелила вперед, а земля навколо Доррегарая вибухнула блакитним вогнем, закипіла курявою рваного дерну й каміння. Чародій похитнувся, оточений променями. Ніщука, підскочивши, вдарив його в обличчя зап’ястком. Доррегарай упав, з його палички вистрелила червона блискавка й, не зашкодивши, погасла між камінням. Пильщик, підскочивши з іншого боку, копнув лежачого чародія, розвернувся, аби повторити. Ґеральт увірвався між ними, відіпхнув Пильщика, видобув меча й тяв пласко, цілячи між наплічником і нагрудником обладунку. Перешкодив йому Богольт, парирувавши удар широким клинком дворучного меча. Любисток підставив ногу Ніщуці, але невдало — Ніщука вчепився у кольоровий кубрак барда й гепнув його кулаком межи очі. Ярпен Зігрін, підскочивши ззаду, підтяв Любистку ноги, вдаривши топорищем у згін коліна.

Ґеральт розвернувся у піруеті, уникаючи Богольтового меча, ударив коротко Пильщика, який саме підбіг, зірвавши йому залізний наручник. Пильщик відскочив, спіткнувся і впав. Богольт застогнав, махнув мечем, наче косою. Ґеральт перескочив над свистячим вістрям, кінцем руків’я гепнув Богольта у нагрудник, відкинув, тяв, цілячись у щоку. Богольт, бачачи, що не зуміє парирувати важким мечем, відкинувся назад, падаючи навзнак. Відьмак підскочив до нього й тієї миті відчув, як земля тікає у нього з-під ніг, як ті втрачають чутливість. Побачив, як горизонт із горизонтального стає вертикальним. Даремно намагаючись скласти пальці в охоронний Знак, важко вдарився боком об землю, випускаючи меча із онімілої долоні. У вухах йому дудоніло та шуміло.

— Зв’яжіть їх, поки діє закляття, — сказала Йеннефер десь згори, здалеку. — Всіх трьох.

Доррегарай і Ґеральт, запаморочені й нерухомі, дали себе прив’язати до воза без опору й жодного слова. Любисток бився і лаявся, тому, поки його прив’язували, заробив по писку.

— Чого їх в’язати, зрадників, сучих синів, — сказав, підходячи, Козоїд. — Відразу їх зарубати — і справі кінець.

— Сам ти син, та ще й не сучий, — сказав Ярпен Зігрін. — І не ображай тут сук. Геть пішов.

— Страшенно ви сміливі, — ревнув Козоїд. — Гляньмо, чи вистачить вам сміливості, коли мої з Холопілля надійдуть, а будуть ось-ось. Гляньм…

Ярпен крутнувся і з неочікуваною для його статури спритністю гепнув його топорищем по лобі. Ніщука, що стояв поряд, додав копняка. Козоїд пролетів кілька сажнів і зарився носом у траву.

— Згадаєте ще! — заверещав він, стоячи навкарачки. — Всіх я вас…

— Хлопці! — гукнув Ярпен Зігрін. — За жопу шевця, дратва його мати! Хапай його, Ніщуко!

Козоїд не чекав. Зірвався і клусом погнав у бік східного каньйону. За ним скрадливо побігли й холопільскі розвідники. Гноми, регочучи, кидали їм услід каміння.

— Відразу