Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

— Що невірна дружина вам миліша, ніж зраджений чоловік, — за звичкою перебив його вампір. — Чи не з того приводу, що саме вона зараз тут і панує?

— З цього приводу також, — відповів на диво щиро Рейнар де Буа-Френ. — Але не тільки. Князь Раймунд, нехай земля йому буде пухом, таким був мерзотником, лайдаком і, скажімо увічливо, сучим сином, що й самого диявола за півроку довів би до виразки шлунку. І Туссаном він правив сім років. А княгиню Анарієтту натомість усі обожнювали й обожнюють.

— Тож можу розраховувати, — промовив терпко відьмак, — що князь Раймунд не залишив забагато приятелів у непогамованій журбі, які задля поваги до круглої річниці смерті небіжчика готові накинутися на Любистка зі стилетами?

— Можеш розраховувати. — Рицар глянув на нього, а очі мав розумні й швидкі. — І честю клянуся, ті розрахунки вас не підведуть. Я ж казав. Поет милий пані Анарієтті, а за пані Анарієтту кожен тут себе вбити б дав.

Повернувся рицар правий

Із військової забави.

Мила не чекала,

Іншому віддала.

Гопца, гопца, ой-ля,

Ти військова доля!

Із придорожніх кущів, сполошені рицарським співом, із карканням зривалися ворони.

Незабаром вони виїхали з лісів просто в долину поміж горами, на вершинах яких біліли вежі замків, виразні на тлі синього з гранатовими смугами неба. Пологі схили гір, скільки бачило око, поростали рівнесенькими, наче військо, рядами акуратно пострижених кущів. Земля там була вислана жовтим і червоним листям.

— Що то воно? Виногрона?

— Так, винні грона, — підтвердив Рейнар де Буа-Френ. — Славетні лози долини Сансретур. Найкращі вина світу чавлять із грон, що тут дозрівають.

— Факт, — погодився Регіс, який, як завжди, розумівся на всьому. — Уся справа у вулканічному ґрунті й тутешньому мікрокліматі, що забезпечує ідеальний річний баланс сонячних днів та опадів. Якщо до того додати ще й традицію, знання й дбайливість робітників виноградників, отримаємо результат у вигляді продукту найвищого класу й марки.

— Ото ви добряче сказали, — усміхнувся рицар. — Марка — саме воно. О, гляньте хоча б отуди, на той схил під замком. У нас замок дає назву виноградникам і підвалам глибоко під ним. Отой зветься Кастель Равелло, з його виноградників походять такі вина, як «Ервелюче», «Фьорано», «Поміно» й «Ест-Ест». Мусили чути. За барильце «Ест-Есту» платять стільки ж, скільки за десять барилець вина з Цідарісу чи з нільфгардських виноградників над Альбою. А отам, гляньте, скільки очі бачать — інші замки й інші виноградники, чиї назви також не звучатимуть для вас як чужі: Верментіно, Торічелла, Кастельдаччія, Туфо, Санчерре, Нурагус, Короната, нарешті — Корво Бьянко, ельфійською Гуін Кербін. Відчуваю, ті назви вам не чужі, га?

— Не чужі, ха, — скривилась Ангулема. — Особливо зі знання, що треба перевіряти, чи якогось того славетного шельма-корчмар не налив, бува, замість нормального яблучного, бо тоді доведеться вранці й коня в шинку залишати, стільки отаке «Кастель» чи «Ест-Ест» коштує. Тьфу-тьфу, не розумію, то ж для великих, хіба, панів такі якісь марки. Ми, люди звичайні, можемо й того дешевшого непогано нажлуктитися. Та й так я вам скажу, бо досвід маю: ригається воно однаково чи після «Ест-Есту», чи після яблучного.

* * *

— Не звертаючи уваги на жовтневі дотепи Ангулеми, — Рейнар умостився за столом, розпустивши пояс, — нині нап’ємося якогось порядного сорту і якогось порядного року, відьмаче. Грошва є, заробили. Можемо гульнути.

— Авжеж, — Ґеральт махнув корчмареві. — Врешті-решт, як говорить Любисток, може, і є інші мотивації для заробляння, але я їх не знаю. Тож з’їмо оте щось, чим так смачно пахне з кухні. До речі, занадто вже сьогодні у «Фазанятнику» людно, хоча й досить пізня вже година.

— Але ж нині переддень Йуле, — пояснив шинкар, почувши його слова. — Святкують люди. Бавляться. Ворожать. Традиція наказує, а традиція в нас…

— Знаю, — перебив його відьмак. — А що нині в кухні мати традиція наказала?

— Холодний язик із хроном. Юшка з каплуна з фрикадельками з мізків. Зразики кручені з яловичини, а до того галушки й капустка.

— Подавай скоренько, добрий чоловіче. А до того… Що до того, Рейнаре?

— Якщо яловичина, — сказав за мить роздумів рицар, — тоді червоне «Коте-де-Блессюр». Того року, коли простягнула ноги стара княгиня Кароберта.

— Чудовий вибір, — кивнув корчмар. — Радий прислужитися вашмосцям.

Вінок з омели, який незграбно кинула за себе дівчина від сусіднього столика, упав мало не на коліна Ґеральтові. Компанія юнки вибухнула сміхом. Сама дівчина чарівно зашарілася.

— Аж ніяк! — Рицар підняв вінок і відкинув його. — Не буде то ваш суджений. Він уже зайнятий, мосьпанно. Він уже в неволі одних очей зелених…

— Замовкни, Рейнаре.

Корчмар приніс, що було треба. Вони їли, пили, мовчали, прислухаючись до радісного гомону людських розваг.

— Йуле, — сказав Ґеральт, відставляючи кубок. — Мідінверне. Зимове сонцестояння. Два місяці я тут стирчу. Два втрачені місяці!

— Місяць, — холодно й тверезо виправив його Рейнар. — Якщо ти щось і втратив, то тільки місяць. Потім сніги завалили перевали в горах, і ти з Туссану й так би не виїхав, хоч здохни. А раз дочекався тут Йуле, то й весни напевне дочекаєшся, бо це ж сила, вища за всі наші жалі та смутки. А щодо жалю, то ти з лицемірством не перебирай. Аж ніяк не повірю, що аж так тобі шкода.

— Та що ти, Рейнаре, знаєш? Що ти відаєш?

— Небагато, — погодився рицар, наливаючи. — Небагато поза тим, що я бачу. А я бачив вашу першу зустріч, твою і її. У Боклері. Ти ж пам’ятаєш Свято Діжки? Білі трусики?

Ґеральт не відповів. Пам’ятав.

— Чарівне це місце, палац Боклер, жару кохання повний, — заприспівував Рейнар, насолоджуючись букетом вина. — Сам вид його зачаровує. Пам’ятаю, як усі остовпіли, коли його помітили, тоді, у жовтні. Кагір — ану пригадаю — який же він тоді вжив вислів?

* * *

— Фігуристий замчисько, — з подивом промовив Кагір. — Хай мене, і справді фігуристий та оковтішний замчисько.

— А добре княгиня живе, — сказав вампір. — Треба визнати.

— Цілком ладний, сука, будиночок, — додала Ангулема.

— Палац Боклер, — не без гордощів повторив Рейнар де Буа-Френ. — Ельфійська будівля, лише трохи перероблена. Начебто самим Фарамондом.

— Не начебто, — заперечив Регіс. — А попри сумніви. Стиль Фарамонда помітний уже на перший погляд. Достатньо лише глянути на оті вежі.

Увінчані червоною черепицею вежі, про які говорив вампір, вистрілювали в небо стрімкими білими обелісками, виростаючи з філігранної конструкції самого замку, що розширювалася донизу. Вид цей, як не крути, асоціювався зі свічками, з яких фестони воску стекли на майстерно вирізьблену підставку свічника.

— Біля підніжжя Боклера, — пояснив рицар Рейнар, — лежить місто. Мур,