Ярослав Іванович Ярош - Лицар з Кульчиць

кидали зверху на сіно вздовж воза і міцно прив’язували з двох боків: стиснене павузом сіно уже не могло розсипатися по дорозі.

– Поїхали, – мовив Дашинич, усівся на сіні та, взявши у руки батіг і віжки, стьобнув коней: – Вйо! Гайта-вйо!

Доїхали додому добре. Сіно скидали до стодоли, а тоді поверталися знову на сінокіс – трави цього року вродили буйні, тож і запас на зиму буде великий.

– Те, що дощик намочив, – сонечко висушило, – говорив дорогою Дашинич, поганяючи коней (малий повністю перебрав кермування возом на себе). – Якщо сіно хоч раз дощик не намочить, то корові взимку і їсти не смакує.

Юрій лише всміхнувся про себе: добрий буде господар.

Розділ VIII

На щастя, добра погода «витримала» до самого вечора, а день у червні ой який довгий. Брати на своєму возі вже поїхали додому, а Юрій загромаджував граблями залишки сіна і подавав на віз. Добру роботу зробили: швидко, чисто, по-господарськи. Батьки будуть задоволені.

Сам Юрій почувався втомленим, але щасливим. Понад усе мріяв зараз помитися, сито повечеряти і хильнути добрий кухлик домашнього кваску, принесеного з холодного погреба. У своїх думках він уже зосередився на квасі та пирогах, але раптом чомусь стривожився.

Іще здалеку Юрій побачив у променях призахідного сонця, як з боку Радлович польовою стежиною їхав вершник. Якась тривога спочатку огорнула молодого шляхтича, так що він мимоволі поглянув на свій мушкет та шаблю, що лежали неподалік. Однак згодом Юрій відкинув побоювання: і польські пани, і татари їздять великими гуртами. А тут, певно, котрийсь шляхтич надумав вигуляти свого вороного. Краєм ока спостерігаючи за вершником, Юрій зрозумів, що він таки наближається до нього.

Вони із малим Дашиничем саме «павузили» сіно, як вершник під’їхав упритул.

– Дай, Боже, щістє!

– Дай, Боже, здоров’я! – відповів Юрій, не відриваючись від роботи.

Вершник так і не зійшов з коня. Був досить кремезний, озброєний шаблею і на вигляд небезпечний. Це не був простий хлоп – певно, шляхтич, хоча Юркові раніше його бачити не доводилося.

– Нині неділя, сінокіс безлюдний. Нікого навколо нема, – сказав замріяно гість. – Можна було б поговорити з тобою просто тут, пане Шелестович.

– Кульчицький-Шелестович, – виправив Юрко. – Та перш ніж із тобою говорити, мушу пересвідчитися, чи ти шляхтич. Назвися.

Юрій вдав, що продовжує роботу, сам же сторожко оглянувся на шаблю і мушкет – до них було досить далеченько, так що подумки він сам себе вилаяв за таку необережність. Та нічого, у руках – вили, коли що – відіб’ється.

– Так це не я хочу з тобою розмовляти, пане. Чи ти думав, що та пригода у Самборі отак тобі минеться?

Юрій оглянувся, намагаючись триматися спокійно.

– Чого ж, я терпляче чекаю. Заразом і запитаюся у пана Коналінського, на якого звіра вони полювали під Бабином на другий день Різдвяних свят. А то зробили там засідку чи то на вовка, чи на ведмедя?

Гість посміхнувся:

– Пан суддя не хотів, аби у той день пролилася чиясь кров: ні вовків, ні ведмедів. Зрештою, він і зараз не хоче. Але той інцидент у Самборі треба залатвити.

– Де і як?

Кінь під гостем відчував якусь напругу, тому не стояв спокійно, не пасся, а крутив головою і перебирав ногами. Вершник намагався його заспокоїти.

– Нині. На межі з Радловичами.

– У мене нині інші справи.

– Та ти не бійся, пане Кульчицький-Шелестович: поки що це буде тільки розмова: Коналінські не дикуни, щоби отак рвати когось відразу на шматки.

Юрій зазирнув у очі цьому нахабі, спитався:

– Ти занадто нахабний, як на слугу Коналінських. Назви своє ім’я.

– Воно тобі нічого не скаже, пане Кульчицький…

– Тоді нам більше нема про що говорити: забирайся з мого поля. А пан Коналінський, якщо хоче мене викликати на розмову, то наступної неділі я буду на соймику – там і поговоримо.

Кінь укотре форкнув: його нервовість передалася й Юрковим коням, запряженим у воза: вони позадирали голови і почали прясти вухами. Незваний гість натягнув поводи і позадкував.

– Дивися сам, пане Кульчицький-Шелестович, вибір за тобою. Тільки через твою непоступливість може постраждати невинне дівча. Ні, вона не шляхтянка, а проста покоївка, так що тобі до неї має бути байдуже…

– Мариня? – не второпав Юрій.

– Її кавалєр утік на Січ, до тих зрадників і грабіжників. Певно, зараз десь громить панські маєтки зі своїми побратимами. А з дівкою може статися все що завгодно.

Лише тепер до Юрія дійшов зміст сказаного.

– Послухай мене, чоловіче. Якщо з тою дівчиною щось станеться…

– Та не червоній, пане шляхтич! – грубо перебив вершник. – Нікому твоя дівка не потрібна. Тут усе від тебе залежить. Приходь! Доведи, що ти справжній шляхтич. Тільки щоб ти був сам, а то знаю я вас – макогонів. Когось приведеш – біда дівці буде.

– Я скажу татові! – раптом вигукнув малий Дашинич, котрий досі мовчав.

– Ваші тато у Подільцях! – вершник круто розвернув коня і ще раз гукнув: – Приходь!

Провівши незваного гостя очима, малий Дашинич мовив:

– Мої тато в Кульчицях: до жодних Поділець не поїхали…

– Він думав, що ми рідні брати. Бачиш, слідкували за мною, аби вкусити в зручну мить. Та нічого, дамо собі раду. Давай, Михасю, відвеземо сіно, а там уже буде видно…

Вони обоє повсідалися на возі і вйокнули на коней.

– Ти, Юрку, панам не вір – обмануть, – мовив Михасик дорогою.

– Та я зараз не за себе думаю, – махнув рукою Юрій, згадуючи Миколая і його Мариню. – Через мене з добрими людьми біда трапитися може…

Вдома Юрій вирішив нічого не говорити, щоб не налякати домашніх. Кульчицькі-Шелестовичі гуртом скинули сіно у стодолі, а тоді дружно пішли до колодязя митися: порох від сіна обліпив Юрія з ніг до голови, прилип до мокрого від поту тіла, понабивався у ніс.

– Ото добрий кусень роботи зробили, я й навіть не думала. Богу дякувати! – щиро раділа мати, ллючи Юрію на руки теплу, нагріту на сонці за цілий день воду. – За то змайструю вам зараз смачну вечерю: стиранку. Ти, Юрцю, ще малим любив з молочком.

– Без мене повечеряйте, мамо, мушу скочити в одне місце, – миючись до пояса, відповів син. – Скажіть малим, нехай коня запряжуть. Карого.

– Ой, вже сутеніє. Ще й хмариться: кути ж ти надумав їхати?

– Куди-куди: до дівки, – раптом підкинув один з молодших братів, а другий доточив:

– Намасти вуса сметаною, щоби ліпше стирчали.

Обоє малих пирснули сміхом, Юрій бризнув на них водою – і вони побігли регочучи у бік стайні, щоб виконати братів наказ та запрягти його коня.