Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Рубі завмерла. Вона ніби бачила це – Севена, його біляве волосся, збиті фаланги пальців…

-Як – мертвий?

-Неживий! – гримнув Севен, різко розвертаючись до неї. – Я вбив його… Звісно, потім виявилося, що він і так уже був майже мертвий – демон вселився у паралізованого, що був при смерті. Проте полегкості це не принесло. Я прогнав того демона, тому хлопець і помер.

-Але ж ти не зробив нічого поганого! – Рубі вражено дивилася на нього. – Ректор мав би зрозуміти. Краще померти, аніж носити у собі зло. Навіть, якщо воно допомагає тобі існувати.

-Мав би. Але не зрозумів. Або не хотів зрозуміти. Було дисциплінарне слухання, і наступного дня я вже вважався Відступником. Естер я так більше і не бачив.

-Вона… Вона також училася в Університеті?

Севен похитав головою.

-Ні, тому я почуваюся… Почувався таким дурнем. Це все було дуже романтично, я тікав інколи з Кварталу, щоб із нею зустрітися, ми сиділи разом у парку під великим деревом і…

«Цілувалися», – мимохіть подумала Рубі.

-Естер була моїм першим коханням, – гірко промовив Севен. – Це були найсильніші почуття в моєму житті, досі я не почував нічого подібного. Вона присягалася, що також кохає мене, проте їй це не завадило. Мабуть, я недостатньо часто отримував на горіхи від батьків за ті прогулянки, оскільки вона знайшла втіху в котромусь зі своїх однокласників…

Етелхард замовк. Рубі терпляче чекала.

-Але щось я захопився… Словом, я прийняв те, що сталося. Відступник? Нехай. Десь через рік до мене приєдналися Міа та Пілот, після них – Кел. Ярвуд був останнім. Чому стали Відступниками вони – раджу в них і запитати, я не маю права розповідати про це. Але тепер ми не витрачаємо час лише на навчання та бойові.

Якусь мить вона дивилася на нього, не розуміючи, до чого він хилить. Але вся його постать була просякнута гордістю, а в погляді проскакували лукаві іскорки.

-Ви знищуєте їх! – здогадалася Рубі.

-Так, – у темряві сяйнула його усмішка. – Вже немало тварюк ми відправили туди, де їм і місце.

-Я вами, звісно, пишаюся, але навіщо ти мені це все розповідаєш?

-Невже не зрозуміло? – він стояв близько. Дуже близько. – Я б хотів, щоб і ти приєдналася до нас.

-Щ-що?

-Приєднуйся, – його хрипкуватий голос пестив її вуха. – З нами весело…

-Ти просто змій-спокусник, – не витримала Рубі. – А обов’язково бути Відступником, чи…

Севен весело засміявся.

-Ні. Хоча ідея хороша, висуну пропозицію зробити це основною вимогою.

-Дуже смішно, – дівчина закотила очі. – Подумати можна?

-Боїшся? – Він був уже зовсім близько. – Чи я мав рацію – ти не така витривала, як я вважав?

-Не говори дурниць! – азартно вигукнула Рубі. – Я якраз витривала…

-А от тепер настав час це перевірити, – його голос лунав просто біля її вуха, викликаючи хвилю мурашок по тілу. Як виявилося, він стояв, спершись на руки по обидва боки її голови.

Тікати не було куди, та їй і не хотілося. Мов уві сні Рубі бачила, як сяють його очі, як він схиляється все ближче, ближче, відчувала його дихання… І тут його губи торкнулися її уст. Спершу так легко, майже невагомо, а тоді її уста, обличчя, все тіло мов захопили в полон – його губи, владні, спраглі, пристрасні; його руки – сильні, теплі, жадібні; він – воїн, переможець, володар.

Рубі віддалася у владу його рук, навіть не замислюючись над тим, що буде потім. Зараз у неї було все, чого вона хотіла. Вона таки мала рацію – як приємно йому здаватися. Ледь стиснувши зуби на його губі, вона почула його здушене напівстогін-напівгарчання. Його рука з талії опустилась опустилась нижче, притискаючи Рубі до його напруженого тіла. Хіба можливо бути ще ближче?

Його гарячі поцілунки спустились на шию, Рубі застогнала і провела пальцями по його спині, зминаючи футболку і залишаючи криваві полоси на шкірі. Як чудово… Та, коли його губи раптом ковзнули ще нижче, у чутливу виїмку між грудьми, вона раптом вперлася руками в його плечі.

-Ей, чекай, чекай… – вона відкинула волосся назад. – Зупинись…

Він стояв перед нею, з розтріпаним білявим волоссям, у чорній футболці, очі блищать, на шиї проступили вени… Одне суцільне бажання.

-Щось не так? – дихання збилося, голос був ще хрипкіший, ніж завжди.

-Все… Чудово… – Видихнула вона, торкаючись його щоки долонею. – Але… Тобі не здається, що ми…поспішили?

-Можливо. – Напруження зникло з його обличчя. Він розсміявся. – Але древні казали: Carpe Diem, Страж Ернандес.

Рубі розсміялася.

-А ще древні казали: Festina lente.

Він здвигнув плечима:

-Нічого, я дочекаюсь наступного моменту.

-Ну, чекай-чекай, – підкусила вона, шукаючи в кишені ключі.

-І дочекаюсь.

Він зійшов з приступки під світло ліхтаря. На його обличчі блукала задоволена посмішка: