Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 6.2

АВА

Осінь наче вирішила сповільнити крок і радує сонячними днями попри легкі приморозки зранку. Думаю, пару раз відвідати печеру Міргану ще можна. Якщо, звичайно, він не поїде у Йорнбург раніше. Адже така погода для подорожі – саме те.

Ми не домовлялися про наступну зустріч, але я чую під’їзд екіпажу і виходжу з дому назустріч. Мої гості - Мірган разом з леді Агатою і Фраєм. Останній якраз допомагає їй вийти з екіпажу. Зображую ввічливу посмішку і йду до них.

- Леді Агато! Я рада вас бачити, - вона цілує мене в щоку і бере під руку. Мірган легко кланяється, посміхаючись. І Фрай також.

- Ми без запрошення, дитино, але сподівалися, що застанемо тебе, - незвична фамільярність, не властива цій строгій жінці, мене бентежить.

- Я завжди рада вас бачити, леді Агато. Будь ласка, проходьте у вітальню. Лорд Мірган, лорд Келлен, вітаю.

Прошу розташовуватися зручніше і наказую Грейс принести чаю. Всі влаштовуються у зручних кріслах. Мірган не сідає, на відміну від нас.

- Аво… Міс Грехот, я хочу вам передати ці документи. Моє офіційне визнання Рея своїм сином. І право власності на Лейвуд для вас обох.

Це… неочікувано. Мірган, вочевидь, почувається трохи незручно, але намагається не подавати виду.

- Я вирішив, що Корн вам буде некомфортним. Це лише оборонна споруда.

- Дякую, – я не знаю, як поводитися в подібних ситуаціях. Мірган, вочевидь, теж.

Дуже вчасно заходить Грейс з підносом. Тепер всі можуть чимось зайнятися.

- Аво, а де Рей? Він же мав би встати?

- Звичайно, леді Агато, він вже давно встав. Грейс, приведи Рея, будь ласкава.

Це вдале рішення. Дитина розряджає дещо напружену атмосферу. Рей одразу впізнає Міргана, Агату, і навіть Фрая. Останній простягає йому руку для привітання і син хапається за неї.

- Бачу, хлопці порозумілися. Аво, ми можемо їх на хвилинку залишити самих? Я би хотіла поглянути на твій садок, – леді Агату вочевидь цікавить зовсім не він.

Я з сумнівом дивлюся на чоловіків і прошу Грейс лишитися про всяк випадок. Ми виходимо надвір і йдемо у цей самий садок. Деякі пізні троянди ще квітнуть, але леді Варан очікувано не звертає на них ні найменшої уваги.

- Аво. Я маю вибачитись за те, що попрошу тебе. Але обов’язок часом змушує наступити на власну гордість. Жінка має бути мудрою і гнучкою. І я прошу зробити тебе те, що я не змогла. Вимагай від Міргана шлюб.

Я просто вражена. І не можу здобутися на відповідь.

- В тебе є обов’язок перед Реєм. Подумай про це.

- В мене немає ніякого права…

- В тебе є право! А в нього є відповідальність. І перед тобою, і перед власною дитиною.

Я відкашлююсь.

- Леді Агато. Я дуже вдячна вам за ці слова і за ваші почуття. Але це моя помилка, і мій тягар. Лорд Мірган мені нічого не винен, більш того, він кохає іншу жінку. Менш за все я б хотіла ставати між ними. Пов’язати своє життя з чоловіком, який ненавидітиме мене, і щоб мій син це бачив , я не хочу. Я дуже вдячна за те, що він визнав Рея – більше мені нічого не потрібно.

- А твоєму сину? Думаєш, йому буде легко рости без батька, терпіти образи? Думаєш, потім він не спитає з тебе?

- Думаю, що навчу його поважати свою матір за те, що вона сама вирішує, що робити з своїм життям. І не вважає сенсом свого існування служити чоловіку – байдуже, батькові чи сину.

- Ти робиш велику помилку.

- Мені прикро, що розчарувала вас.

Що ж, розмова себе вичерпала, тож ми обидві розвертаємось і йдемо до будинку.

Де мене радують новиною, що потрібно готуватися до поїздки. Мірган хоче сам показати мені Лейвуд, представити його мешканців і насправді це дуже цінно з його боку. Але я настільки розгублена, що не можу підібрати правильних слів. Мабуть, тому Мірган відводить мене вбік і бере за руку.

- Аво. Я хотів би сказати наодинці, я розумію, що збентежив вас. Але в такій ситуації свідки не зайві. Мені б хотілося, щоб було кому подбати про вас. Мати вас дуже любить і Фрай також обіцяв допомогти в разі чого.

- Ви їдете в Йорнборг?

- Як тільки відвезу вас в Лейвуд і назад. Думаю, що Рея також варто взяти з собою. Я розумію, що осінь і не найкращий час для поїздок з дитиною…

- Ви праві… я просто розгублена.

- Ми могли би виїхати післязавтра? Я візьму великий екіпаж. По дорозі є де зупинитися на ніч, має бути досить зручно.

Я погоджуюсь і перед самим виходом питаю:

- Ви приїдете завтра? Ми встигнемо ще піти до джерела.

- Якщо це не буде заважати вашим зборам. Але, мабуть, буде. Правда?

- Ну, просто потрібно прискоритись. Врешті, в мене є ще сьогоднішній день.

- Мабуть, не варто. Вашими стараннями я почуваюся цілком здоровим. Якщо буде можливість, зробимо це після Лейвуда, добре?

 

АВА

Почуваюся геть розбитою. Всі ці події… мені здавалося, ніби ми зависли у якомусь підвішеному стані. Так, ніби як комахи, що потрапили у шматок бурштинової смоли. Все довкола пронизане сонцем, медове, тягуче. А поворухнутися не можна. І от хтось з силою кинув цей шматок світу о каміння, і все розлетілося на друзки. Всі питання вирішені, повернулась можливість діяти, а мені раптом холодно і незатишно без тої медової патоки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍