Щепан Твардох - Морфій

музеями, а восени їв каштани і запивав молодим вином, з горла запивав просто на вулиці, були співи, і танці були, і жінки, а Геля з великим животом ще в старій оселі сама, тільки стіни та батько-ендек, усі такі поважні та гожі. Патріотичні та євгенічні.

Так лежить він, напівчоловік, напівхудобина, і сміється до своєї смерті, сміється до пана Золінґена, сміється до пана тесака, виглядає пана тесака, того пана тесака очікує. Приходь, пане тесаку!

Товстий кресов’як втрачає причину до вбивства. Не звик, щоби з нього сміялись.

А Саломея все вішається на його правицю, завагався, і вона змогла, і висить на його товстому передпліччі, не дозволяє йому замахнутися тесаком, висить і виє, ніби хоче оборонити щось цінне, а не лише пів-чоловіка, котре лежить на дошці, сміється і плаче.

Чому ж виє Саломея? Зараз думаю про виття Саломеї, крізь сльози і сміх, не розумію виття Саломеї, чи ж вона його хоче захистити, але що їй від нього, чому ж вона не хоче дозволити товстунові розвалити йому голову тесаком, то була би прегарна смерть, на війні поранений, прикрашений Хрестом Хоробрих, хоче далі воювати з німцями, пане полковнику, а не йти в неволю, а зараз лежить на дошках, і товстун розіб’є йому чоло тесаком, котрим Саломея рубала яловичину на кістці, щоби зварити з неї великий баняк бульйону, щоби вистачило на кілька днів морфінового дурману, а може, готувала той величезний баняк бульйону, щоб нагодувати ним цілий легіон своїх любасів із мистецьких кіл, а зараз цей тесак, родом із чудового міста Золінґен, розіб’є йому голову, не німецька куля, не німецька шрапнель, але німецький тесак у руках товстого батяра.

Тож він лежить на підлозі, сміється, сміється, як вар’ят, і, як вар’ят, плаче.

Товстун скидає з себе Саломею, котра повисла на ньому, жирною рукою б’є її в лице, але вже не так, як то ласкаво б’ють жінок по писку, аби тільки привести їх до тями, але з усіх сил, так що голова Саломеї аж повертається в інший бік, ніби в сови, і шарпає за собою все тіло, а він лежить на землі, сміється, і плаче, і запитує сам себе, чи той удар зламав їй шию, чи на землю падає вже бездиханна Саломея? А вона падає, якщо ще й жива, то, мабуть, непритомна, обертається в піруеті, лежить вигнувшись.

Самому ж товстунові ця ситуація починає здаватися страшенно неадекватною: він не любить шаленців, не хоче задиратися з шаленцями, від шаленців товстому батяру стає бридко. Товстун не вбиває Костика, товстун плює на Костика своєю жирною слиною, оце твій вирок і кара для тебе, для нетебе, півчоловіче, не-чоловіче, шаленцю. Кидає тесак на землю.

Відвертається, хапає свій одяг, котрий висів на кріслі, недопиту пляшку горілки хапає і виходить, гримає дверима, виходить, виходить, лаючись.

А він лежить, лежу, я лежу, біля нього лежить вигнута Саломея, чи Саломея жива? Дивлюсь на неї з любов’ю, якої він для неї не має, а я люблю тих жінок, котрі йому трапляються.

Чому ж мене не вбив? Зараз мені треба буде піти з пакунком на площу Спасителя.

То він лежить і плаче. Хотів би не жити.

Тому я стаю навколішки біля нього, обіймаю його руками, щоб він відчув мою любов, я вся — любов. А він плаче.

Плачу. Торкаюся власного лиця, а той, що йде за мною, при мені, стоїть біля мене навколішки, тулить мене, обороняє, чуває над міною, чому ж не хотів затримати мене, коли я сюди йшов, та ж він міг мене ще зі сходів завернути, міг показати мені дорогу на площу Спасителя, міг потягти мене в дорогу, щоб я пізнав добро і зло. Той чи та?

Ніхто.

Встаю, підіймаюся. Хвилина роздумів: Саломея чи лице? Обираю дзеркало. Я.

Я-нея. У дзеркалі. Щока набрякла, підходить кров’ю, над правим оком пухне повіка, торкаюсь носа, цілий, незламаний. Обмацую губчасті, потовчені тканини, то я чи не я, чи та спухла щока — то так само я, ті повіки, що поволі набираються кров’ю?

Саломея вигнута. Лежить на підлозі. Я вже біля неї, чи то я біля неї?

Підходить до неї, схиляється над нею. Халат розійшовся, лежить гола, важкі груди піднімаються, ноги розкинуті, руде волосся в паху, під пахвами, запах горілки, чоловіка, злягання. Жива. Притомна. Побита, зболена, але й жива і притомна.

— Салю.

— Костя, я ж тобі казала: пашол вон, казала ж тобі! — шепоче.

— Хто це був?

— Не твоє діло, — гордо відповіла мені.

Встає, обмахується халатом, нараз вона вже твереза, нараз соромиться власної голизни, ніколи голизни не соромилась, не була натуристкою, добре тямила ту свою силу, тому не світила голим тілом на всі боки, але ніколи нічого не соромилась. Чекала на тій підлозі, чекала, доки я підійду, то я й підійшов, але якщо то був іспит, то я його не склав. А може, склав, не підходячи?

— Костя, чого ти хочеш від мене?

— Я маю гроші. Йди, купи десь тут морфію.

— Але де? — дивується.

— Тобі видніше де. Я тут почекаю.

Мовчить, обмацує шию, ребра, через єдваб халата розтирає пах.

— Підеш? — питаю.

Дивиться на мене, і споглядання її змінюється, кінець споглядання відрізняється від початку споглядання, споглядання починається з утоми, сп’яніння, знехоті, болю, закінчується погляд хіттю, розтуляються її губи, та й відомо — губи також належать до споглядання, споглядання є моїм поглядом на її погляд, споглядання — то не тільки очі, споглядання — то місце, в якому зустрічаються її погляд і мій погляд, споглядання — то схрещування поглядів, і в моєму погляді, власне, є її вуста, і з її губ, котрі розтуляються, вгадується хіть, і тих чоловіків, німця й товстуна, вже немає, а я є.

— Підеш? — питаю.

— Піду. Але спершу ти ходи зі мною, Костю.

Хапає його за поли піджака, штовхає перед собою, халат знову розпахується, вона гола, він одягнений, штовхає його на ліжко, він поступається, дозволяє, щоб вона його вела, іде назад, на ліжко, вона розстібає йому ґудзики штанів, копуляція, декласація, абомінація, дегуманізація, а я стою біля цього, дивлюся, як вона треться об нього, як втирає в нього всю блядську, жіночну себе, дивлюся, як парується з ним, як потім підмивається над мискою, як безсоромно витирається.

Після всього відчуваю на собі її запах та ще запах того чоловіка, котрий, либонь, злягався з Саломеєю переді мною. Не знаю, котрий із них то був, німець чи товстий батяр, думаю, що німець,