Олександр Юрійович Есаулов - Щурячий підступ. Справа № 6, Олександр Юрійович Есаулов

— Це дорогий журнал. Я його беру по одному примірнику. Якщо він ще на викладці, отже, я його ще не продала.

— Зрозуміло…

— Добре, Михо, я піду собі, бо ще спізнюся… — Надійна кинула на нього винуватий погляд і квапливо попрямувала в бік школи.

Миха вже хотів іти слідом за нею, але раптом згадав, що з іншого краю базару є ще одна газетна ятка. Йому пощастило: та ятка теж була відчинена. У ній сиділа молода дівчина, усміхнена, кирпата, з засіяним ластовинням обличчям.

Миха окинув уважним поглядом розкладку, і його серце забилося: жовто-червоного журналу не було!

— Вибачте, будь ласка, — нетерпляче почав він, — у вас є журнал «Грація»? Останній номер, із обкладинкою з листям. Там ще жінка така намальована..

Продавчиня всміхнулася, і всі веснянки на її обличчі затанцювали.

— Уже продала, — і тут-таки додала: — Ти ба, в світі все перевернулося догори дриґом! Тепер жіночі журнали мод купують виключно хлопчики! Навіть не чоловіки, а саме хлопчики… І куди світ котиться!..

— Значить, цей журнал у вас купив хлопець? Пригадайте, будь ласка, який він був? Це дуже важливо, питання життя, можна сказати, і смерті.

— Та невже?! — розсміялася продавчиня, звела очі вгору, пригадуючи незвичайного покупця, і вельми докладно описала його зовнішність, розповівши навіть, у що він був убраний.

— Не може бути… — пробурмотів Миха. — Але чому?!!

— Що не може бути? — не зрозуміла дівчина.

— Та так, довго розповідати… З мене квіти! — усміхнувся Миха.

— Отакої! Це за що? — розгубилася продавчиня.

— Ви навіть не уявляєте, яку заплутану проблему ви допомогли мені розв’язати. Щиро дякую!

Миха щодуху рвонув додому, залишивши дівчину губитись у здогадах, що це раптом найшло на горобинівських хлопців. Пробувши в своїй кімнаті всього кілька хвилин, він побіг до школи. В клас Миха залетів разом із дзвінком — розпатланий і спітнілий. Цілий перший урок хімічка робила Михові зауваження за те, що той постійно щось шепотів сусідові. Льоха слухав і отетеріло кивав. Наприкінці він спромігся на єдине запитання:

— Але чому?

— Скоро дізнаємося, — прошепотів Миха.

— Мукоїде! — гаркнула хімічка, якій остаточно урвався терпець. — Ти будеш слухати чи виставити тебе з класу?

Миха замовк: все, що було потрібно, він уже Льохові розповів. Тепер залишалася тільки одна річ. Він дістав з заплічника і поклав перед Льохою те, по що спеціально повертався додому. Той мовчки кивнув. У цей час пролунав дзвінок з уроку. Миха підійшов до вікна. У шкільний двір в’їхала міліцейська «Шкода».

— Міліція приїхала, — тихо сказав він.

— Де?!! — Весь клас кинувся до вікон.

Зі «Шкоди» вийшов капітан Слісаренко.

— По мою душу… — пробурмотів Миха.

І справді, ще не встиг продзеленчати дзвінок на урок, як до класу увійшли директор і капітан. Тут же здійнявся галас. Директор підвів руку, вимагаючи тиші. Не відразу, але врешті-решт усі замовкли.

— Хлопці, ми всі знаємо Михайла Мукоїда як доброго друга. Але сталося те, що сталося, і за це треба відповідати. Ігоре Борисовичу, прошу.

Капітан підійшов до столу.

— Що тут казати? Дзвінок про те, що школу заміновано, було зроблено з телефону Мукоїда. На пляшці з-під ртуті виявлено відбитки його пальців. Михо, — капітан безпосередньо звернувся до Ватсона, — я дав тобі три дні для того, щоб ти спробував розгадати цю загадку. Більше того, я додав ще один день. Ти розгадав її?

Михова відповідь прозвучала мов грім серед ясного неба. Якби зараз у відчинене вікно до класу влетів НЛО, з нього вийшли зелені істоти й запитали, де пункт прийому макулатури, то, певно, клас був би вражений менше.

— Так, я її розгадав.

Капітан від здивування роззявив рота, директор насилу встиг зловити окуляри, що з’їхали з носа, хтось від несподіванки голосно гикнув.

— Так, я розгадав її, — повторив Миха, встав з-за парти і вийшов до столу. — Від початку я зробив помилку: згадав усіх, з ким у мене були сутички або конфлікти й вирішив, що саме хтось із тих людей мене так сильно підставив. Артемону… Тобто, Кості Печериці, я не дав списати контрольну роботу, з Рудиком, тобто Сашком Руденком, у мене були… як вам сказати…

— Особисті непорозуміння, — усміхаючись, підказав Рудик.

— Ага, особисті складнощі, — погодився Миха. — 3 Миколкою Рудиком я місяць тому побився. Ну, й на Філімонова я теж думав. Він у нас із химерами! Йому ідея світового пофігізму заважає бути нормальною людиною.

— Це була теоретична помилка, — раптом сказав Філімон. — Від цієї теорії я відрікаюся, про що заявляю офіційно. Світового пофігізму не може бути в принципі. Я був не правий і визнаю це при всіх.

— Філімонов знову вилюднює, — пожартувала Ольга Молибога.

— Він повернувся в лоно світової цивілізації, — додав Динозавр.

Миха здійняв руку й попросив тиші.

— Але всі мої підозри виявилися марні. За ці кілька днів ми дізналися тільки от що: по-перше, у Філімонового брата вкрали ртуть, яку він купив для дослідів.

Тут уже сіпнувся капітан:

- То ось у кого…

— Пане капітане… — капітан замовк, і Миха повів далі. — По-друге, викрадач був досить тілистий: у стіні сараю, де Філімонов-старший проводив свої досліди, виламано дві дошки, а для худорлявого вистачило б і однієї. Але сьогодні…

Директор з капітаном здивовано перезирнулися: що можна було вже дізнатися сьогодні, коли зараз лише пів на десяту?

— Сьогодні я дізнався, про який спорт розмовляли, коли зловмисник дзвонив до міліції.

— Який ще спорт? — загомоніли всі, навіть директор здивовано звів брови.

— У міліції є запис телефонного дзвінка, ну, того самого, про бомбу в школі. На ній чути сторонні шуми. Коли спробували проаналізувати ці шуми на комп’ютері, то виявилося, що то людські розмови, і йшлося, начебто, про спортивні змагання. Бадмінтон, так казав ваш сержант?

— Усе правильно, — підтвердив капітан.

— Нічого тут не правильно! — раптом виголосив Миха. — Не було там жодного бадмінтону, так само як і тенісу, пінг-понгу чи баскетболу! І це найголовніше!

Усі завмерли в мовчазному очікуванні, тільки хтось глибоко й голосно зітхнув.

— Надійко, що тобі найбільше сподобалося в тому самому журналі мод?

— Це в «Грації»?

— Так. У журналі з листям на обкладинці, який ви розглядали в той день, коли школу замінували.

— А, ну так! Сукня там була, стильна, такий силует цікавенний, спідниця з воланами… Виглядає просто чудово!

— Ось! Ігоре Борисовичу, ваш сержант, який намагався розібратися в цих сторонніх шумах, одружений?

— Ні, здається… — геть розгубився капітан.

— Зрозуміло. Тому він і переплутав волани — себто оздоби на сукні такі — з воланчиками для бадмінтону. Насправді, там записано розмову про фасони суконь. Волани