Френк Херберт - Діти Дюни

— Ти віриш у мою любов до тебе? — спитала вона.

— Так.

Коли Джессіка почала говорити, Ганіма здійняла руку:

— Але ця любов не стримає вас від того, щоб нас знищити. О, я знаю причину цього. «Краще звіролюдина померла б, ніж відтворила себе». Надто коли ця звіролюдина має ім’я Атрідів.

— Принаймні ти людина, — зопалу промовила Джессіка. — Тут я довіряю своєму інстинкту.

Ганіма відчула щирість цих слів і сказала:

— Але ви не впевнені щодо Лето.

— Ні.

— Гидь?

Джессіка могла тільки кивнути головою. Ганіма сказала:

— Принаймні поки ще ні. Та ми обоє усвідомлюємо цю небезпеку. Можемо побачити це в Алії.

Джессіка притисла долоні до очей і подумала: «Навіть любов не може захистити нас від небажаних фактів». І тоді вона збагнула, що й досі любить Алію, заходячись німим криком протесту проти фатуму: «Аліє! Ох, Аліє! Як я шкодую, що маю бути часткою твого знищення».

Ганіма кашлянула.

Джессіка опустила руки й подумала: «Я можу оплакувати свою безталанну доньку, але зараз є інші потреби».

— То ви розпізнали, що сталося з Алією, — сказала вона вголос.

— Ми з Лето спостерігали, як це відбувається. Були безсилими запобігти цьому, хоча й обговорювали багато можливостей.

— Ти певна, що твій брат вільний від цього прокляття?

— Я певна.

Не можна було сперечатися з тихою впевненістю, що звучала в цих словах. Джессіка повірила їй і сказала:

— Як же сталося, що ви цього уникли?

Ганіма виклала теорію, вибудувану разом з Лето: причиною різниці стало уникання ними трансу прянощів, у який часто входила Алія. Потім розповіла про його сни та плани, які вони обговорювали, — навіть про Джакуруту. Джессіка кивнула:

— Усе-таки Алія — Атрідка, що створює величезні проблеми.

Ганіма замовкла й раптом усвідомила, що Джессіка досі оплакує свого Герцога, оплакує так, наче це сталося тільки вчора, розуміючи, що оберігатиме його ім’я та пам’ять від усіх загроз. Особисті спогади про Герцога з власного життя промчали крізь свідомість Ганіми, вона краще зрозуміла Джессіку й пом’якшила своє ставлення до неї.

— А тепер, — сказала Джессіка жвавішим голосом, — що це за Проповідник? Учора, після цього клятого очищення, я почула тривожні повідомлення.

Ганіма стенула плечима.

— Він може бути…

— Полом?

— Так, але ми його не бачили, тож не можемо судити.

— Джавід сміється з цього поголосу, — сказала Джессіка. Ганіма завагалася, а тоді запитала:

— Ви довіряєте цьому Джавідові?

Губ Джессіки торкнулася похмура посмішка.

— Не більше, ніж ти.

— Лето каже, що Джавід сміється не з того, що слід, — зауважила Ганіма.

— Годі про сміх Джавіда, — промовила Джессіка. — Але чи й справді ви плекаєте надію, що мій син досі живий, що він повернувся у цій подобі?

— Ми кажемо, що це можливо. І Лето… — Зненацька Ганіма відчула сухість у роті, згадала страх, що стискав їй груди. Змусила себе перебороти його, розповіла про інші одкровення Лето, про його віщі сни. Джессіка хитала головою, наче почуте її ранило.

— Лето каже, що мусить знайти цього Проповідника, щоб упевнитися, — сказала Ганіма.

— Так… Звичайно. Мені не слід було від’їжджати звідси. Це було боягузтвом з мого боку.

— Чому ви себе звинувачуєте? Ви дісталися межі. Я це знаю. Лето це знає. Навіть Алія може це знати.

Джессіка приклала руки до горла, швидким рухом потерла його. Тоді сказала:

— Так, проблема Алії.

— Вона в дивний спосіб притягує Лето, — сказала Ганіма. — Тому я і допомогла вам влаштували зустріч зі мною наодинці. Він погоджується, що вона безнадійна, але постійно шукає можливості бути з нею і… вивчає її. І… це дуже тривожно. Коли я намагаюся відмовити його від цього, він засинає. Він…

— Вона дає йому наркотики?

— Ніііі. — Ганіма труснула головою. — Але він має дивне співчуття до неї. І… уві сні часто бурмоче «Джакуруту».

— Знову це! — І в пам’яті Джессіки ожило повідомлення Ґурні про змовників, викритих на летовищі.

— Інколи я боюся, що Алія хоче, аби Лето відшукав Джакуруту. А я завжди думала, що це лише легенда. Ви, звичайно, про неї знаєте.

Джессіка здригнулася.

— Жахлива історія. Жахлива.

— Що ми мусимо зробити? — спитала Ганіма. — Я боюся перешукувати всю свою пам’ять, усі свої життя.

— Гані! Я застерігаю тебе від цього. Ти не можеш ризикувати…

— Це може статися, навіть якщо я не ризикуватиму. Звідки нам знати, що насправді відбулося з Алією?

— Ні! Ти не повинна наражатися на цю… цю одержимість. — Вона вичавила з себе це слово. — Що ж, Джакуруту, так? Я послала Ґурні, аби він знайшов це місце, звичайно, якщо воно існує.

— Але як він може… Ох! Очевидно, контрабандисти.

Джессіку аж заціпило від чергового відчуття того, що Ганіма володіє іще однією здатністю — проникати у свідомість інших людей. «І мою! Як це насправді дивно, — подумала Джессіка, — що це молоде тіло могло зберігати всі спогади Пола, принаймні до моменту відокремлення Полової сперми від його минулого». Це було вторгненням у найінтимнішу частину особистості, проти якого збунтувалося щось первісне у Джессіці. Вона на мить відчула, що цілком розділяє абсолютний і непохитний вирок Бене Ґессерит: Гидь! Але ж у цій дитині була така солодкість, така готовність самопожертви заради брата, які не можна було відкинути.

«Ми — одне життя, що сягає темного минулого, — подумала Джессіка. — Ми одної крові». І приготувалася прийняти події, яким дозволили статися вони з Ґурні. «Слід відділити Лето від сестри, слід його вишколити згідно з вимогами Бене Ґессерит».

Я чую вітер, який дме в пустелі, я бачу Місяці зимової ночі, що здіймаються, наче великі кораблі в порожнечі. Складаю їм свою присягу: я буду рішучим і зроблю правління мистецтвом. Збалансую свою успадковану пам’ять і стану ідеальним сховищем реліктових спогадів. Буду відомим більше завдяки доброті, ніж завдяки знанням. Моє обличчя яснітиме в коридорах часу, доки існуватимуть люди.

«Присяга Лето» за Харк аль-Адою

Ще зовсім юною Алія Атрідка годинами вправлялася у трансі прана-бінду, намагаючись захистити свою особистість від вторгнення всіх інших. Знала причину проблеми — у січовому просторі неможливо було уникнути меланжу. Він заражав усе: їжу, воду, повітря, навіть тканину, у яку вона виплакувала свої сльози вночі. Алія дуже рано збагнула призначення січових оргій, коли плем’я пило смертну воду хробака. Під час оргії фримени вивільнялися від дедалі сильнішого тиску генетичної пам’яті та відкидали цю пам’ять. Вона бачила, що її товариші на оргіях тимчасово стають одержимими.

Для неї не існувало ні такого вивільнення, ні відкидання. Вона мала повноту свідомості задовго до народження. Разом із цією свідомістю прийшло катастрофічне розуміння її ситуації: