Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

лісами перекочувалась хуртовина і били глухо громи. Мирон спокійно дивився на Сидора. Викривлені уста помітно затиснулись і надавали йому рішучого вигляду…

– Ти питав мене, чи я одружився? Так. Зараз після приїзду з закордону, я дістав місце в лісах біля Вільна… Поробив широкі знайомости серед земляків у місті. Там пізнав я в домі одного лікаря мою майбутню дружину. Два роки стрічались ми, ходили разом. Скажу тобі правду, раніше женитись я ніколи не мав охоти. Бачив скрізь облуду і не хотів дати себе обдурити. Але Марушка була зовсім иньша… зовсім не та, що иньші жінки, і я покохав її. Не знаю, чи міг би хто сильніше кохати. Вона кохала мене теж… Між нами не було ніяких таємниць, тільки правда… Ми одружилися… Два роки перевіряв я себе та її, чи зможемо жити вкупі, не так, як ті всі иньші «добрі» подружжя, але по правді. Ішли літа, що здавались нам днями… У четвертому році нашого життя прийняли власники лісів на практику молодого лісника. Поміж мною і ним зав’язалась дружба. І тоді сталося те, у що я не вірив ніколи… Прийшла несподівано брехня. Чи зрозумієш ти, що діялося тоді зі мною?! Вся віра, яку я мав для Марушки, присла… Стовклася так, як флакон або дорогоцінна статуетка… Ні, ні… Це ще гірше… Відламки потовченої віри застрягли мені в душу, як скалки. Не знаю, що могло потягти[58] її в тому другому. Фізична краса? Ні. Бо в ньому її не було… Душа? Теж ні. Марушку чейже не могла потягти душа звичайніського чоловіка, що жив мрією про кар’єру, про насущний хліб… Я бачив усе… І коли я сказав їй, що вона має передо мною таємницю, вона заплакала… Та плач її був для мене тільки наявним доказом, що вона ошукала мене. Я вже не кохав її. Я навіть знав, куди вони ходять і не хотів їм перепиняти.

…Того вечора я сидів сам у кімнаті. Вона, як звичайно, пішла до нього. За той вечір продумав я все. Жити вкупі нам було годі. І я постановив рішуче сказати їй це. Минали довгі години. Була пізня ніч. Я спокійно ходив по кімнаті. І враз мої очі спинилися на великому дзеркалі в другому кінці кімнати. Я підійшов до нього… У золочених рамах, воно надавало кімнаті більше краси та тепла. Це було Марушчине дзеркало. Якусь хвилину я дивився в нього… Мушу сказати, що я працював тоді надто завзято і кілька невиспаних ночей виснажило мене вкрай. Я майже не пізнавав себе… І тоді… Чи ти чуєш? Тоді я побачив за мною його… рудого кота… Він по багатьох роках знайшов мене знову… Стояв спокійнісінько за мною і сміявся… Сміявся, аж білі зуби вишкірив. Я вихопив бравнінґа і стрілив до нього… Бо ж він так сміявся, як тоді, коли я потопав… сміявся, як і щоразу, коли з’являвся мені…

Від дзенькоту товченою дзеркала я схаменувся і зрозумів, що стріляв у дзеркало… Потовчене, з тонкими куснями скла, що висіли довкола рами, виглядало воно несамовито. І я не міг стримати себе… Щоб не бачити цих розбитих куснів, я стріляв далі в них, доки не вистріляв усі набої… Щойно тоді стало легше… Була глибока ніч, і прийшла Марушка. Схвильована вбігла до моєї кімнати. Я не підводився з крісла… Лямпа горіла блідо, і було тихо… Побачила потовчене дзеркало і з жахом завернула до дверей. Вона перелякалась мене. Я спинив її, боязко присіла на кріслі… І тоді я сказав їй, що між нами все скінчене, що вона вільна. Вона плакала, та це була тільки комедія. Тієї ночі я, не повідомляючи власників, виїхав геть. Що сталося з нею, не знаю…

Сидір замовк. Дощ ущух. Небо випогодилося. За лісом сідало сонце, золотячи стовбури дерев… Було тихо і спокійно.

– І від цього часу, що став для мене смертю душі, той кіт мене більше не провідував… А може, я тоді його вбив?… – з важкого голосу Сидора відчувалося, як нелегко оповідати йому свою таємницю. – Клятий рудий кіт! Він знищив мене зовсім, загнав, як самітника в ту поліську пущу, де людина живе тільки з лісом, бо людей хіба раз на місяць побачиш…

– Сидоре, я хочу тобі запропонувати щось нове, – сказав Мирон. – У мене є ще вільного часу повних два місяці до театрального сезону. Я заберу тебе звідсіля в місто. Підемо між людей. Там багацько наших товаришів, розважиш себе хоч на кілька тижнів. Бо годі тобі дичавіти тут серед тих лісів і багнюк… Візьмеш відпустку і поїдемо… Добре?

– Може… Не знаю!

Від тижня Сидір жив у місті в Мирона. Широке товариство трохи оживило його, бліде обличчя вже не виглядало таким похмурим. Щовечора друзі заходили до ресторану, де збиралась уся акторсько-мистецька братія. Навіть у стосунку до жінок пізнати було помітний вплив товариства. Деякі з їх гурта роз’їхалися згодом на літниська, до знайомих, до рідні й на села. Мирон хотів теж провідати свою рідню, що мешкала на Підгір’ї. Сидір ніяк не погоджувався, щоб виїхати разом з Мироном, хотів залишитись декілька тижнів у місті, а пізніше їхати до себе, на Полісся. Щойно по довгих намовах дався переконати і таки поїхав…

У Сальницю з’їздилося щоліта багато літників і нітрохи не нудно було жити. До місцевого вчителя приїздила щороку його своячка Галя, дочка директора банку. Звичайно приїздила вона сюди батьковим автом. Мирон знав її ще з давніших років.

Веселої вдачі, швидко зуміла прихилити до себе Сидора. Найчастіше перебував він у її товаристві, бо завжди розсміяне, гарне личко і веселий голос Галі втишав його нерви. Коли вибиралися товариством на прогульку, то завжди Галиним автом, де шоферував Сидір.

Був теплий серпневий ранок… Товариство, що вибралося на прогульку, доїхало до місця, де закінчилась вигідна для авт дорога. Тут усі посходили з авта й стали чекати, поки Сидір проїде вперед та провідає, чи є для авта шлях… Відколи він зник за закрутом, проминула година… Повинен був уже вертатись. Всі втратили терпець. Нарешті десь за закрутом озвалась автова сирена… Товариство пожвавилося… Ось показується «крайслєрівський» елєґантний повіз. Вертається… Від товариства ділить його тільки крута доріжка над деброю… Сидір пускає швидше машину… І тоді…

Усі бачать, як поперед автом пробігає рудий кіт. Мирон скрикує… Машина дивно підскакує… заточується, мов пияк, і з усім розгоном котиться в дебру.

Довга мовчанка. Тільки каміння, здушене машиною, летить у діл… Галя голосно скрикує, закриває