Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

Я, стогнучи, озирнулася. Це ще хто? Під шаром бруду не зрозумієш. Втім, я сама була не краща, ніж гільдійський (якщо вірити його блясі з іменем) маг.

– Не лізь туди, дурепо! Нехай вони самі вирішують, що й до чого!

– Чому? – тупо запитала я. – Вони якісь особливі?

– Їм це треба! – огризнувся тавеннський чаклун. – Ось нехай і викручуються!

«Анітрохи їм це не треба. Ні Чижу, ні Ньельму, ні Зарлату. Вони могли забратися з міста і пересидіти бурю в затишному куточку, але натомість кинулися в її центр. Людей їм, бачте, шкода. Не хочуть, щоб Тавенну спіткала доля Ліви. Дурні! І я дурна… Ні, мені плювати на долю містян! Для мене важливий тільки Ферн. І він все-таки тут… Чи мені знову щось ввижається?» – на жаль, я поки не почувалась настільки добре, щоб висловити думку вголос.

– Куди ти, божевільна?!

«Сам сиди в болоті!» – подумки відповіла доброзичливцю я і плюнула на пристойності.

Нехай титуловані добродії поводяться згідно з етикетом. Мені нема кого соромитися. Навіть барони після пристойного застілля часом розходяться по домівках навкарачки.

– Ненормальні! – прокоментував мій відхід гільдійський маг. – Злітаються як мухи на…

– Стули пельку! – не витримала я. – А то із собою потягну!

– Та я не про тебе, – почав виправдовуватися він. – Он, під’їхали! І ще одна шкандибає від мосту! Всі звідси біжать, а цим як медом намазано!

Я вилізла на тверду поверхню і, проклинаючи весь світ, випросталася. Земля відразу ж почала загрозливо розгойдуватись, але мене це мало турбувало. Впаду – знову підведуся. А як не піднімуся, то піднімуть. Хвала Творцеві, є кому. Тобто якого демона ці двоє сюди приперлися?! Жити їм набридло?! Особливо Артану – йому ж тут робити нічого!

– Це точно Сойл? – долинув до мене діловитий голос Ів. – Якийсь він синій… Та гаразд, спробувати ж можна. – Вона почала витягати з кишень мішечки з монетами. – Один, два… дев’ять, десять. Рівно сто. Пане драконе, вам гроші за зцілення куди покласти?

«В пащу», – напрошувалася логічна відповідь.

У зубасту темно-синю пащу з довгим яскраво-червоним язиком, який гойдався на рівні голови Зарлата. Туди і мішок золота помістився б, не тільки кілька вузликів. Про що Ів взагалі думала? Тут люди загинули, битва століття назрівала, а її це ніби не стосувалося. Неймовірно!

Сойл першим оговтався від потрясіння. Він злегка зблід, зменшився і зник, щоб виникнути знову – цього разу в образі людини. Правильні риси обличчя, побите сивиною рудувате волосся, висока худорлява фігура, просторий білий одяг – ніщо в його зовнішності не видавало ікласту тварюку, готову в будь-який момент плюнути вогнем.

– Давай сюди, – буркнув він, забираючи мішечки з монетами. Вони зникли з його рук за мить, немов розчинилися в повітрі. – Кого зцілювати? Козла? Паразита? Чижика?

Ів залилася фарбою. Ньельм обурено підвів голову:

– Хто тут козел, жінко?!

– Не ти, – заспокоїв його дракон. – Тобі дісталася роль мерзенного паразита. І не трясися так, я можу читати думки тільки прохача. Ми пов’язані золотом! Вирішуй швидше, жінко, у мене багато справ! Гадаю, твоя відповідь – Чиж?

Вона хитнула головою:

– Ні. Зціли мою…

– Мовчи! Не кажи нічого!

«Ось і Мела приспіла. І то правда, як же без неї? Не могла вона пропустити таку подію. Тільки не наша чаклунка. Їй що не лайно, то обов’язково треба вступити», – підхльоснула себе я і зробила цілих п’ять кроків до Сойла.

– Ів, послухай мене! Без золота ти беззахисна, але поки об’єкт не названо, він не займе тебе!

– Не займу? – рикнув дракон. – Хто так вирішив?

Тепер його голос ніхто не сплутав би з людським.

– Зараз підійду, – прохрипіла Мела, – і відповім… Як же мене все дістало… О, а що за заклинання тут було? Знайомі лінії… І… Що сталося з Ферном?! – Вона дивилася в центр кола – туди, де слабо коливалося сріблясте марево.

Отже, мені не привиділось. Я до останнього тішила себе надією, що мого демона тут немає. Я майже повірила в те, що бачу його лишень у своїй уяві! А ці… Виродки! Вони знали! Вони не могли не помітити, що Ферна затягло в коло. Але їх, бачте, Тавенна хвилювала. Навіть Кьерн ігнорував мого демона. Хоча… Що б він зробив? Повернувся б задом… тобто спиною до Білого Дракона і наказав би Ньельму рятувати дрібну сутність? Такої неповаги Сойл точно не пробачив би!

Ні, якщо кого і звинувачувати, то титулованого чаклуна. Триклятий вискочка! Заманулося ж йому експериментувати з тим, у чому він цілковитий профан! Шкода, що коло не ловить тупих недоуків, інакше Ньельм був би головним кандидатом на знищення.

– Та щоб вас!.. – видихнула чаклунка. – Яка тварина почала його розсіювати?!

Розсіювати… розсіювати… розсіювати…

Я і не помітила, що опинилася поруч із Сойлом. У голові билася єдина думка: «Якщо Ферна не стане, зверну Ньельму шию і відправлю його голову в Драконівський комітет. Нехай там задумаються, кого брати до своїх лав».

Але легше від цього не ставало…