Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

мною лиш оце,— Дата поклав руку на чоху.— Все інше сховано... Приходити сюди із зброєю?.. Що б ти подумав?

Магалі теж обвів очима кімнату, тільки тепер помітивши, що Дата без зброї.

— А за пазухою в тебе що — як це можна зрозуміти? — спитав Мушні, помовчавши.

— Так і розумій, що я звик до зброї, без неї мені якось неспокійно.

Вечеряли мовчки, кожне дивилося в свою миску. Тільки я крадькома позирав то на братів, то на матір з батьком, то на сестру.

— Яка ж то зброя? — спитав Мушні, не підводячи очей.

— Наган.

На той час жалі та літа геть зламали нашу матір, Тамар. Вона аж згорбилася. А зараз випросталась, як струна, й сиділа прямо й напружено. Дивно було бачити це. Вона переводила погляд з одного сина на другого, і погляд той був суворий і непримиренний. Мене виховала вона, і я знав цей її стан: він був у неї тоді, коли мати відчувала себе ображеною або серце її віщувало лихо, що загрожувало її дітям. У ті хвилини вона була як тур над урвищем. Напружився й Мушні. Поклавши ножа й виделку, він довго вдивлявся в обличчя Даті й зрештою сказав:

— Витягни його. Хочу подивитися.

Дата не зрозумів брата.

Мушні поглядом показав на груди Даті.

Дата одну мить зачекав, а тоді витяг з-за пазухи нагана і, поклавши його на долоню, подав Мушні. Мушні роздивлявся зброю, не доторкаючись до неї, а потім узяв і, відкривши барабан, повернув до нас.

У циліндрі був один патрон!

— Нерви в тебе, як я бачу, подалися! — мовив Мушні і, закривши нагана, повернув його Даті.— Старіти почав, Чи не ранувато?

— Що тут діється? — суворо спитав Магалі.

— Нехай сам скаже,— озвався Мушні.

Я нічого не міг второпати, але мені перехопило дихання, обсипало жаром, а в голові щось дзвеніло.

— Невже страх смерті так гнітить твою душу, що ти ладен на самогубство? — спитала мати.

Дата засміявся й похитав головою,— тут інше.

У Мушні смикнулися щоки і, як мені здалося, зсудомило підборіддя.

— Чого...— Голос у нього зірвався, і він мусив почати знову: — Чого ти чекав?

— Ти ж сам сказав: випадок! — спокійно відповів Дата.

— Угамуйтеся! — наказала мати, і все ввійшло в звичайне річище.— Така смерть була б не лише твоєю смертю, Дато, нехай і Мушні знає. Це для всієї сім’ї — ганьба!

Виходило, що Мушні здатний на зраду й западню... Мушні зрозумів це й спалахнув, але заперечити матері не зважився і, оволодівши собою, сказав, важко кидаючи слова:

— Якщо я опущуся до того, в чому Дата і ви, мамо, мене запідозрили... тоді й справді краще вам укоротити собі віку, аніж мати такого сина й такого брата!

— Не те ти кажеш...— почав був Дата, але мати його перебила:

— Не вами починається й не вами кінчається наша сім’я і рід наш. Затямте це! У нас з батьком є сини і внуки, до нас були діди й прадіди, і кістки їхні ще не зітліли. Ми живемо, оточені великою ріднею. Людина жива людиною!

— Ми обидва це знаємо, мамо,— тихо мовив Дата.— І ніхто з нас ще жодного разу не зганьбив своєї сім’ї поганим вчинком.

— Більше не хочу про це говорити,— холодно сказала Тамар, та її зупинив наш батько — мовляв, він має щось сказати:

— Якщо ще раз Мушні покличе тебе, але хробак сумніву заворушиться в тобі, Дато, йди до нього із зброєю. Зустрінеш зраду — з тобою зброя, втечеш із западні, тобі не звикати. Якщо дізнаєшся, що пастку поставив Мушні, роби, як вважатимеш за потрібне, але щоб ніхто на цілому світі, жодна людина не дізналася й не зрозуміла, в чому тут причина. Коли в чесній сім’ї вирискується падлюка й негідник, ніхто в сім’ї не має права переводити вчинене лиходійство на прокляття всього роду. Честь сім’ї має лишатися незаплямованою і нині, і в майбутньому. Я вчив вас: у своїй країні ти посланець своєї сім’ї, поза країною.— посланець своєї батьківщини, бо на батьківщині твої вчинки — це обличчя твоєї сім’ї, а за її межами — вони обличчя твого народу! Це і є праведне життя, Дато. І ти, Мушні, теж мусиш це зрозуміти.

— Я вже сказав, а тепер скажіть ви, тату: прийти до брата із зброєю — образа для нього чи ні? — спитав Дата.

— Але ж...— почав був Мушні, а Дата підняв руку:

— Одну хвилину... Випадок, як назвав це Мушні, чи щось інше і— хіба не може статися?

— Всяко буває,— погодився Мушні.

— На мене, припустімо, напали, побороли, позв’язували руки й ноги — може ж таке бути... Що тоді скажуть люди? Що брат брата відправив на каторгу або на шибеницю. Що ви порадите в такому разі людяніше?..

— Людяніше? — перебив Магалі.— Людяніше я пораджу те, що нехай, позв’язують тобі руки й ноги, нехай тягнуть на шибеницю, а ти все одно кричи всім і кожному, що брат твій тут ні до чого, винні вороги твого брата!

— Добре, тату, але мій розум і моє серце, поки мене до шибениці ще не дотягли, в чомусь свою опору повинні мати?

— Твоя доля — страждання, твій талан — мукай Це дісталося тобі від Всевишнього. Ти поставив перед собою мету, гідну страждання. В тому, що ти зробив,— Магалі очима показав на зброю, що лежала у Дати за пазухою,— турбота була лише про себе і про своє серце та розум, Дато, а до чого це призведе,— тобі було байдуже...

— Що ж це виходить, людина навіть своєю смертю розпорядитися не має права? — всміхнувся Дата.

Довго всі мовчали.

— Скільки років не бачилися брати, а нічого кращого не знайшли для розмови,— сказала Тамар. Якийсь час було тихо, а потім вона додала: — Не зуміла я посіяти у ваших серцях любові одного до одного.

— Якраз навпаки, мамо,— стенувся Мушні.— Просто доля розвела нас на такі різні шляхи... Інші брати на нашому місці давімо стали б смертельними ворогами.

— Час про справу говорити. Я маю піти цієї ж ночі,— сказав Дата.

— Отак краще,— пожвавішав Мушні, але почати було важко. Він ходив околяса, дуже обережно підкрадаючись до суті справи.

Дуже він був розумний, Мушні. Усе, що говорили й радили Даті