Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

підігрівали привезений з Норвегії гравій і пісок. Весною робота пішла швидше. Робітникам довелося скидати сотні тонн снігу з цистерн із воднем, залишених восени на березі.

Як завжди, Амундсен багато уваги й часу віддавав підготовці спорядження для експедиції. Він замовив одяг власної конструкції: підбиті хутром великі штани аж під пахви, щоб не пройняв вітер, хутряні куртки, светри — все якнайтепліше і якнайлегше, зважаючи на те, що в чотирьох неопалюваних кабінах корабля буде холодно і що разом з тим дирижабль не можна перевантажувати.

У Тромсьо вірний друг Руала аптекар Цапфе готував у дорогу ліки, перев'язочні матеріали та продовольство на випадок вимушеної посадки й пішого походу по кризі. Знаючи смаки Руала, він за допомогою фру Цапфе збирався приготувати на час польоту смачні бутерброди з лососиною, варені яйця, чай і каву в сорока термосах для всієї команди.

— Постарів і полисів мій Фріц, але якби ти, Руале, оце шепнув йому: «Збирайся, полетиш з нами», він кинув би все не вагаючись — і мене, й дім, і свою аптеку… — із співчуттям кивала головою сивенька, мов голубка, фру Цапфе.

Дивлячись на неї, Амундсен ледве стримувався, щоб не поставити питання, яке так і крутилося у нього на язиці. Але дружина аптекаря вперто мовчала. Він так ніколи й не довідався, чи спізнала Нора щастя, якого сам він не міг би дати жодній жінці.

Його життям безроздільно заволоділа Арктика, що не знала жалю й вабила чарами великої пригоди. Коли він залишав її, вона являлася йому в снах, кликала доти, поки він нарешті не поступався, а коли повертався до неї, вона обманювала його — жорстока, нещадна, а проте завжди бажана.

Виліт «Норвегії» з римського аеродрому перетворився на бучне свято. Вічне Місто було прикрашене прапорами, повітря потрясали звуки оркестрів і гарматні салюти, вулиці залило море чорних фашистських мундирів. Екзальтовані юрби безперестанку скандували:

— Дуче, дуче, дуче…

У своїй довгій, помпезній промові Муссоліні підносив до небес заслуги італійців, говорив про славні арктичні традиції, що брали початок від плавання князя Абруцці на судні «Стелла Поляре», і вихваляв конструктора дирижабля полковника Умберто Нобіле. Прізвищ Амундсена й Елсуорта він не згадав ні разу.

Обидва вони з полегкістю зітхнули, коли 7 травня 1926 року, після тривалого польоту, під час якого «Норвегія» подолала понад сім з половиною тисяч кілометрів, дирижабль ввели нарешті в ангар у Кінгсбеї та Шпіцбергені. Але й тут їх чекала нова прикра несподіванка.

— Капітане Амундсен, американці випередять нас, вони швидше досягнуть полюса. Цього ні в якому разі не можна допустити, це поразка! Треба поспішати із стартом, обійдемося і без дрібного ремонту, якось упораємося. Не даймо випередити себе!

Той спокійно глянув на розпаленілого італійця.

— Ну, то й що, як американці нас випередять і будуть перші? Скільки я повторюватиму вам, що мета моєї експедиції не лише переліт через Північний полюс, але й вивчення величезного недослідженого арктичного простору між Північним полюсом і Аляскою? Прошу вас не квапитися. Ви ж іще вчора доповіли мені, що один мотор потребує ретельного огляду, і я чув, головний клапан пропускає газ. Поспіх може погано скінчитися для нас, не слід цього допускати. Я не хочу вирушати в дорогу непідготовленим. Ніколи я цього не робив і, дасть бог, не зроблю. Змагатися з Бердом я не збираюся, про це не може бути й мови. Прошу вас, розпорядіться, щоб оглянули дирижабль. І нехай зроблять це якнайретельніше, без поквапу.

Чи був Амундсен до кінця щирий, сказавши Нобіле, що йому байдуже, хто перший долетить до полюса — вони чи американці? Принаймні він старанно приховував від італійця і навіть від Елсуорта, як збентежила його несподівана поява в Кінгсбеї американського судна, на борту якого перебували Річард Берд і його друг пілот Беннет, що мали намір пролетіти над полюсом на тримоторному літаку типу «фоккер». Про свій план летіти до полюса Берд розповідав Амундсену в Сполучених Штатах тільки два місяці тому. Але тоді він збирався стартувати з північного узбережжя Гренландії. Чому ж він раптом змінив план, чому так поспішає, чому стартує з Шпіцбергену, випереджаючи норвежців лише на кільканадцять годин? Це справді був дивний збіг обставин. Немовби доля хотіла нагадати Амундсену його давній вчинок, коли він поклав собі будь-що випередити Скотта. Тоді, довідавшись про грізного суперника-норвежця, самолюбний англійський полярник вирушив передчасно, не приготувавшись як слід, не усвідомлюючи, що стає на шлях загибелі. Для Амундсена це стало пересторогою. Щоправда, він усе своє життя мріяв першим досягти Північного полюса, але доля ніби заповзялась на нього. Багато років тому ного випередив Пірі, тепер це збирався зробити Берд. Пірі — на собачій запряжці, цей — на літаку… З прикрістю спостерігав Амундсен, як гарячково готувалися американці до старту. Вони недовірливо зиркали на Амундсена, мабуть побоюючись, що він захоче їх випередити і раніше вилетить до полюса.

Доручивши своєму метеорологові Фінну Мальмгрену давати Берду потрібну інформацію про погоду, Руал Амундсен ще раз виявив благородство. Полковник Нобіле стискав кулаки в безсилій люті, не розуміючи, як можна допомагати суперникові.

Тепер Амундсен боявся тільки одного: щоб з американцями не трапилося біди. Тоді йому довелося б вилетіти їм на допомогу, поламавши власні плани. Вчинити інакше він не зміг би. Проте ці побоювання були марні. Свій полярний рейс Берд здійснив у рекордному темпі. Він злітав туди й назад за п'ятнадцять годин сорок хвилин. Берд зробив над полюсом три кола, скинув медальйон, який носив на шиї його співвітчизник Пірі під час свого знаменитого походу, і повернувся на Шпіцберген.

Дирижабль N-1 «Норвегія»

ЧИ НЕ СТАНЕ ТРАНСПОЛЯРНИЙ ПОЛІТ ОСТАННЬОЮ ЕКСПЕДИЦІЄЮ АМУНДСЕНА?