Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

А коли підкотили до кованих штахет огорожі, до його власних воріт, пан Купа раптом наказав:

— Завертай у двір! Та мерщій! — і мало не зойкнув, бо затруєні кислички, що лишились після відомого діла в жартухи Мар'яни, вже робили своє.

— Чого це вам аж так приспічило?

— Приспічило-таки! Бо поспішаю дуже… отуди б!

— Отуди? — здивувався Бевзь. — Люди ж кажуть, буцім туди пішки доходить навіть сам руський цар?! А ви…

— Вези, вези! А про царя не смій мені такого…

Коли ж хутенько під'їхали, Оникій спитав, схиляючи товсту й червону шию молодого катюги:

— А штанці ж ви там — як? Очкурика? Самі? Чи, може…

— Розв'яжу сам! — скоренько скрикнув пан Купа-Стародупський і так рвучко вискочив з ридвана, аж той довго ще хилитався, мов колиска.

«Що то значить — пан!» з повагою подумав Бевзь.

35

Хитався світ перед очима і в двох парубків, у Михайлика і в Пилипа, поки бігли до господи єпіскопа.

— Ярину вкрадено! — в один голос видихнули вони, коли отець Мелхиседек виступив до них із внутрішніх покоїв.

— Знаю, — сказав той коротко.

— Треба рятувати! — аж задихнувся Михайлик.

— Я піду, — похапцем вихопився Пилип-з-Конопель.

— Іди, — сказав владика. — Шукай!

— I я теж! — рвонувся й Михайлик.

— А сотня? — спитав архирей.

— Хтось інший… нехай!

— Сотник ти чи не сотник?

Михайлик осікся.

— Рушай, лебедику, не гайся, — кивнув руанцеві єпіскоп.

Підійшовши по благословення, Пилип-з-Конопель зразу ж був рушив до дверей, але повернувся.

— Хочу попросити…

— Слухаю, — схилив білу голову єпіскоп.

— Мені хотілося б… знову забрати з собою портрет!

— Візьми.

— З ним легше буде шукати.

— Розумію.

— Шукати ж, може, доведеться по всьому світі. А легше — з образком: чи хто не бачив? Не стрічав?

— Візьми… там, нагорі.

— Обіч вікна, — прохопився з необачним словом Михайлик.

— Ти звідки знаєш? — підозріло поспитав архирей.

— Це я так… — зніяковів пан сотник.

Втрьох вони зійшли на другий поверх, і все в її кімнаті лишалось, як і в ту ніч, коли був тут Михайлик.

Кивала, як і тоді, тінь вишневої гілки, і нелегко було від неї одірвати погляд.

Пилип-з-Конопель раптом скрикнув.

Скинувши оком на стіну, Михайлик побачив…

Ні.

Він там нічого не побачив.

Рембрандтівського витвору в кімнаті не було.

Портрет Кармели Подолянки зник.

Пiсня шоста, московська

1

А лiто, лiто летiло, мов крилами…

2

Літо було шкварне, прикре, голодне.

Дні та ночі минали в тяжкому ратному труді.

Бо війна ставала все запекліша, дошкульніша, грізніша.

Десь там ближче та ближче підступали татари й німота, найманці гетьмана Однокрила, до російських полків князя Горчакова, ближнього боярина, і хтозна, чи ж дійшли до нього мирославські гінці, чи знають князеві вивідачі про зраду гетьмана, чи не паде росіянам на голови гетьман неспогадано й нагло?

Десь там точиться вже, видно, війна між лицарями Запорожжя й однокрилівцями, війна… Але де?.. Але як?

Десь там — лісами та болотамн скрадаються з листами до московського царя посланці України. А чи дійшли ж?.. I де зони?

Десь там…

3

А тут, перед Коронним замком, на тому ратному полі Долини, де так гучно зганьбило себе в несподіваній поголовній бігунці розкішне військо гетьмана Гордія Пихатого, підступно почастоване яблуками Єви, тут скрізь кущилися вже дивовижні яскраво-жовті маки, такі буйні, що їх супротивні людські сили навіть у шалених бойовиськах витолочити не могли, і жовтіли ті маки ганьбою зрадникам жовтожупанним, і так вони дражнили око Однокрилові, що ясновельможний не раз уже посилав сотні найвірніших лейстровиків — нишком, ночами той мак топтати, виривати, косити, — тендітні пелюстки злітали метелицею, але на ранок маки розцвітали нові й нові.

Ці жовті пелюстки дратували пана гетьмана ще й тому, що в неправій війні, котру він розпочав, далекоглядний, уповаючи на Варшаву, на Рим, чи на кишеню Ван Дорна, поки що не було звитяжної переваги ні на тому, ні на тому боці: терези фортуни не схилялись — ні туди, ані сюди…

…Коли вітця Мелхиседека трохи поранило в бою, він, підтятий викраденням Ярини, помітно підупав на силі, тож мирославців тепер водив у бої сотник Михайлик, а інколи й Козак Мамай, який часом повертався в Мирослав з того боку, з пошуків за панною Подолянкою, котра з того дня так і зникла, як сіль у воді.

Лукія, гончарівна, як і перед тим, нишпорила з дівочою сторожею по місту, по всіх закутках, та й довкола — по Калиновій Долині.

Пан Купа-Стародупський, цей худнув і блідшав, бо ж пані Роксолана ревно сповняла свій підступний замір. Ще й від того худнув і молодшав Купа-Стародупський, що скарбів шукав, шукав, а не знаходив. Ще й від того худнув, що бентежила його липуча думка: йому здавалося ввесь час, буцім таємниче зникнення пана Оврама Роздобудька якимись потаємними вервечками сплетене з шуканням того запорозького скарбу, задля котрого він і прибув сюди: знайшов, може, і втік?! Знайшов, гляди, і втік…

Шукав своїх скарбів і алхімік, Іванов-Іваненко: вже й болотну руду здобували на тому самому місці, де його замалим не вбили жовтожупанні харцизяки, вже ковалі чимало й зброї накували з того заліза, знайденого в іржавому болоті, а до селітри алхімік так-таки докопатись не міг — ні на тій могилі, що Сорокою зветься, ні деінде, а пороху в місті Мирославі зовсім лишилося обмаль.

Та й хліба вже невистачало в городі.

Та й інші припаси зійшли нанівець.

Вже й базарний майдан спорожнів і заглух: нічим було торгувати. Та й продавати було майже нікому: всіх до свого діла привернула війна.

Людей у городі ставало менше та менше, бо гинули в боях. I в Михайликовій сотні — не так уже й багато лишалось вояків, хоч він уже й отаманував аж над трьома сотнями, котрі зосталися без проводу, бо ж сотники наклали головами.

Ніяка запомога вже не прибувала в город Мирослав, обложений однокрилівцями з трьох боків, а з четвертого — болотами, іржавцями та непролазними багнами; ніяка потуга вже не вливалась до міста — ні посполиті, ні лейстрове козацтво, ні запорожці, котрі вже десь там, певно, поспішали од Дніпра — на поміч правому ділу, ні з численних зимівників хлібороби, колишні козаки, ні ремісництво з інших полків, яке валом валило сюди в перші дні війни, тобто всі ті, хто волів прийняти смерть у боротьбі проти зрадників, ніж знову потрапити в лядську неволю.

Не було ще ні словечка одвіту й на всі листи, з вірними людьми надіслані на Запорожжя й до Москви, — і вже гірчила душу