Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

День звичайним

Туалет, перекур, сніданок. Сплю, бо діють нейролептики. Прокидаюсь від криків. Санітари б’ють хворого за нахабну поведінку. Той кричить, що хоче в туалет (а продуктів у нього немає чи давно уже як не давав саме цьому санітарові). Прибігає сестра:

— Іваненко! Ти чому хуліганиш?

— В туалет хочу.

— Знов курити.

— Ні. По…

— Не висловлюйся. Обманюєш, знову курити.

Якщо медсестра «добра»:

— Гаразд. Тільки простежити, щоб не курив. Усі пальці он обгоріли від махорки.

Хтось голосно співає матірну пісню.

Інший так само голосно співає іншу, ще соромітнішу. Третій розповідає про свої сексуальні походеньки:

— Заскочили ми в село до фінів. Ні душі. Дивлюсь, ховається одна. Я «дуру» (пістолет) виймаю і на неї. «Лягай» — кажу, потім показую. Лягла…

Далі йдуть усі подробиці розправи з фінкою.

Я зацікавлено слухаю його: він найцікавіший оповідач. У його оповідях промайне сюжет, психологія учасників тих чи інших подій.

Мораліст. Бореться з лікарями і медсестрами за справедливість. Особливо любить розповідати про причини і подробиці того, як вбив свою дружину.

Про свій злочин багато хто розповідає, часто з патологічно-сексуальними подробицями.

І від цих розповідей не втечеш, як і від огидних частушок, пісень, суперечок, маячні.

Ось у Толі почались марення:

— Ой стала та чорная хмара…

З цієї пісні він часто починає. Потім кричить, матюкається. Маячня у нього — римована.

Найчастіше римує «конституція».

— Конституція, туція, туція, туція, туція… проституція, туція, туція…

До нього всі чомусь дуже добре ставляться.

Якщо на початку приступу не зв’яжуть, він, здоровенний паруб’яга, лізе до вікна бити шибки або в туалет, трощить усе підряд. Тоді доводиться кликати на допомогу наглядачів і санітарів з інших відділень.

Зв’язаний, він, як луна, відгукується на останні слова чиєїсь фрази:

— Толя, толя, толя, оля, оля, оля… Лікар, лікар, ікар, цар, дар…

Ах,… твою мать, мать, мать, су… ви…бані, …ані, ні, ні…

Знову пісня про чорні хмари. Приступ тягнеться годинами. Йому роблять укол, і він потихеньку заспокоюється.

Ці приступи у нього можуть початися і вночі. Тоді вже не спиш, чекаєш кінця.

От когось потягли на розмову з лікарем. Після розмови приходить, розповідає.

Зрідка на допити тягають і мене.

Знову — що писав, навіщо писав, чому не думав про родину.

Одного разу Ельза Кох, вона ж Еллочка Людоїдка, вона ж Елла Петрівна Каменецька запропонувала:

— Лєанід Іванавіч! Штоб вам скарєє вийті на волю, ви далжни нам памочь панять прічіни вашева забалєванія. Напішитє вашу автабіаграфію. Какіє прічіни прінуділі вас заняться антісавєтскай дєятєльностю?

— Це щось на зразок сповіді, духовної автобіографії?

— Вот-вот. Не бойтесь. Ета ведь для вас самаво нужна.

— М…м…м…

— Ви баітєсь? Нет, нет, можете не пісать а ваших друзьях. I а ваших увлєчєніях… женщінамі, а ваших атнашеніях с німі. Ви — фрєйдіст, но пачему-та стесняетесь аб етам гаваріть аткравенна.

— Ось цього вже я напевно не буду описувати, бо вважаю, що це моя особиста справа. Та й духовну сповідь навряд чи напишу. Я не можу гарантувати, що її якось не використає ДБ…

— Нет. Я же вам сказала — ета нє для ДБ, а псіхіатрам. КДБ не вмешивается в наши дела.

— Гаразд. Я подумаю.

— Падумайтє. Ета ж не толька вам нужна — асазнать ашибачнасть ваших взглядав. Чєм скарєє ми вилєчім вас ат ніх, тем скарєє ви вєрньотєсь к сем’є. Ми нє предлагаем вам видавать антісавєтскіє тайни, тайни вашева «двіженія дємакратав і националістав».

Я повернувся до палати, розповів про цю пропозицію іншим політичним. Виявилось, що такі пропозиції робили тільки тим «політикам», про кого більш чи менш широко знали. Тих, хто написав таку сповідь, на розмовах з лікарем змушували потім зрікатися кожної ідеї, і не лише зрікатись, а й письмово доводити безглуздість цих ідей, їхній утопізм, алогічність, дурість. Змушували зрікатися під акомпанемент самообпльовування. Бувало, що таке самообпльовування показували рідним. І навіть після цього ДБ чекало рік-другий, поки не давало дозволу виписати із психушки (або перевіряли, чи не буде рецидиву протесту, або просто так).

Дехто з політичних сам, без запрошення, писав покаянну автобіографію. Звичайно це були справжні хворі.

Зі сповідей глузували санітари, медсестри і лікарі.

— Ну що, Іванов, не хочеш тепер виступати по телевізору перед народом?

— Ні, Ніно Миколаївно, це я дурень був.

— А тепер ти не дурень?

— Вилікувався.

— А ти певен, що вилікувався?

— Так. Мене політика більше не цікавить.

— А газети читаєш?

— Тільки про спорт.

Зацікавлення спортом було показником того, що людина вилікувалась від політики.

Був у нас в 12-му відділенні Льоха Пузир. Він колись написав в обласну газету листа з критикою політики партії у якійсь галузі промисловості, але з висновками-узагальненнями. Цього листа він навіть нікому із знайомих не показував. У провінції цього досить, щоб сісти у табір або в психушку.

Коли я прибув до психтюрми, Пузир (прізвища не пам’ятаю) відсидів уже три роки. Зі мною і з Євдокимовим він майже не розмовляв (тільки раз сказав мені, що за дружбу з нами лікарі всім погрожують продовжити термін). Коли на комісії, що перевіряла, які зміни перебігу хвороби, його запитали, чи він читає газети, Пузир, не затинаючись, відповів:

— Нудно. Я тільки про шахи й футбол.

Еллочка Людоїдка підтвердила, що він увесь час грає в шахи і захоплюється спортом.

Після комісії Льоху по секрету повідомили, що його справу передали для виписки до суду.

Після бесіди з Еллочкою я пригадав свою розмову з Дрімлюгою у Павла Литвинова, своє власне бажання ще в 69-ому році написати про те, як люди приходять до заперечення порядків у СРСР. Ну що ж. Треба буде, як вийду із психушки, це зробити, написати таку собі «Сповідь сина доби».

Ми з Євдокимовим поділились одне з одним своїми спогадами. Він із спадкової петербурзької інтелігентної родини. Вболіває за Росію, за її культуру. Як журналіст набачився усієї брехливості преси, невлаштованості життя робітників та селян, нетямущості керівників. Був на фронті.