Донна Тартт - Таємна історія

консервованого супу, які захаращували практично будь-яку вільну поверхню у квартирі. За холодильником із неприродною акуратністю вишикувався рядок порожніх пляшок із-під віскі.

Кухонним столом, петляючи між брудних каструль та пакетів з-під молока, метнулася вигиниста тінь. «Господи, — подумав я, — невже щур?» Але потім вона зіскочила на підлогу, махнула хвостом, і до мене дійшло, що це кішка. Її очі зблиснули на нас у темряві.

— Підібрав на пустирі, — пояснив Чарльз. Я помітив, що від нього пахне не алкоголем, а чимось підозріло м’ятним. — Вона дикувата. — І на підтвердження він засукав рукав купального халата й показав бруднуваті подряпини на передпліччі.

— Чарльзе, — звернувся до нього Френсіс, нервово перебираючи ключі від автомобіля, — взагалі-то, ми до тебе заїхали по дорозі за місто. Вирішили подихати свіжим повітрям. Хочеш із нами?

Чарльз примружився. Опустив рукав.

— Це Генрі вас послав?

— Та хай Бог милує, — здивувався Френсіс.

— Точно?

— Я його вже кілька днів не бачив.

Чарльз недовірливо дивився на нас.

— Ми зараз навіть не спілкуємося, — спробував переконати його я. Чарльз повернувся до мене. Очі в нього сльозились, а погляд плавав.

— Річарде, — сказав він, — привіт.

— Привіт.

— А знаєш, — промовив він, — ти мені завжди подобався.

— Ти мені теж подобаєшся.

— От від тебе удару в спину я не боюсь, еге ж?

— Не боїшся і правильно робиш.

— Бо від нього, — і Чарльз кивнув у бік Френсіса, — боюсь.

Френсіс роззявив рот, а потім закрив його. Він виглядав так, ніби йому щойно вмазали ляпас.

— Ти дарма ображаєш Френсіса, — тихо й спокійно відповів я. Помилка інших у спілкуванні з Чарльзом полягала в тому, що вони методично й агресивно намагалися достукатися до його здорового глузду, хоча його просто потрібно було заспокоїти, немов дитину. — Ти дуже подобаєшся Френсісу. Він твій друг. І я теж.

— Правда? — спитав він.

— Звісно.

Він відсунув кухонний стілець і важко присів.

Кішка сковзнула до нього і стала тертися об Чарльзові щиколотки.

— Я боюся, — хрипко промовив він. — Боюся, що Генрі мене вб’є.

Ми з Френсісом перезирнулися.

— Але чому? — спитав він. — Навіщо йому це робити?

— Бо я в нього на шляху. — Він підвів на нас погляд. — Йому це раз плюнути, він би вбив.

Чарльз кивнув на маленьку непідписану пляшечку від ліків на кухонному столі.

— Он бачите? — кивнув він у її бік. — Мені це дав Генрі. Пару днів тому.

Я взяв її в руки. Морозець пробіг шкірою. Я впізнав нембутал, який для нього вкрав у Коркоранів.

— Я навіть не знаю, що це таке, — Чарльз змахнув брудне волосся з очей. — Сказав, що допоможе заснути. Бог свідок, мені це дуже потрібне. Але я боюся їх приймати.

Я передав пляшечку Френсісу, той поглянув на неї, а потім на мене сповненими жаху очима.

— Ще й капсули, — розвивав думку Чарльз. — Жодної гадки, чим він їх міг наповнити.

Лихо полягало в тому, що Генрі навіть не потрібно було до цього вдаватися. З нудотним відчуттям я пригадав, як сам намагався справити враження на Генрі, переповідаючи, наскільки ці ліки небезпечні в поєднанні з алкоголем.

Чарльз провів рукою по очах.

— Я бачив, як він тут нишпорить уночі, — продовжував він. — На задньому дворі. Навіть не знаю, чим він там займається.

— Генрі?

— Так. Хай тільки спробує втнути що-небудь зі мною, — видав Чарльз. — Я стану його найгіршою помилкою в житті.

Нам ледве вдалося виманити його в машину, все пройшло важче, ніж ми сподівалися. Чарльз перебував у хаотичному параноїдальному настрої, але наші турботи його трохи заспокоїли. Він безупинно цікавився, чи знає Генрі про нашу поїздку.

— Ви ж із ним не говорили, правда?

— Ні, — розраджували ми його, — звичайно ж, ні.

Він наполіг на тому, щоб узяти з собою кішку. Поки спіймали — ганяючись разом із Френсісом за нею по темній кухні, скидаючи тарілки на підлогу, намагаючись загнати її в кут за колонку, а Чарльз тим часом переживав поруч і все примовляв «Нумо» та «Хороша киця», — то вже встигли проклясти все на світі. Врешті-решт у відчаї я схопив її за чорні кощаві задні лапи (кішка хвицалася та вгородила мені при цьому зуби в руку), і нам вдалося загорнути її в кухонний рушник, так що звідти стирчала сама голова з витрішкуватими очима та притиснутими до черепа вухами. Цю шиплячу мумію ми передали в руки Чарльза.

— Тримай її міцно, — Френсіс раз по раз повторював у машині, схвильовано поглядаючи в дзеркало заднього огляду, — стережись, не дай їй вирватися…

Але вона, звичайно ж, вирвалась і, ніби підскочивши на трампліні, влетіла між передніх сидінь, мало не довівши Френсіса до кювету. А потім, пометушившись під його ногами між акселератором і педаллю гальм, поки на смерть переляканий Френсіс намагався вигнати тварину звідти копняками й водночас постаратися не торкнутись, перестрибнула до мене, де її спочатку наздогнав напад діареї, просто в мене між ніг, а потім — і нестямний транс із настовбурченою шерстю.

Востаннє я був за містом у Френсіса за тиждень до загибелі Банні. Дерева на під’їзній алеї вже повністю вбралися в листя, а двір підзаріс та потемнів. У кущах бузку дзижчали бджоли. Пан Гетч косив траву на газоні кроках у тридцяти від нас, кивнув і помахав нам рукою.

У будинку панували тіні та холодок. На деяких меблях ще досі були накинуті простирадла, а паркетною підлогою качалися кулі з пилу. Кішку ми замкнули у ванній на другому поверсі, а Чарльз спустився в кухню, щоб приготувати собі щось, за власними словами, попоїсти. Повернувся він із банкою арахісу та подвійним мартіні в склянці з-під води, промарширував з усім цим у руках до себе в кімнату й замкнув за собою двері.

Наступні півтори доби ми практично Чарльза не бачили. Він сидів у себе, їв арахіс і пив, визираючи зі свого вікна, мовби старий пірат з «Острова скарбів». Одного разу він спустився в бібліотеку, де ми з Френсісом грали в карти, але нашу пропозицію долучитися відкинув і апатично колупався на книжкових поличках. Він помандрував назад до себе на другий поверх, так нічого й не вибравши. Уранці він спускався в старому халаті Френсіса випити кави й замислено сидів на підвіконні, понуро розглядаючи газон, немовбито когось чекав.

— Як ти гадаєш, коли він востаннє приймав ванну? — якось пошепки поцікавився в мене Френсіс.

До кішки Чарльз повністю збайдужів. Френсіс замовив панові Гетчу трохи котячої їжі й кожного ранку та вечора сам ходив годувати кішку у ванну («Геть! — чув я бурмотіння Френсіса з-за дверей. — Іди від мене, ти, бісеня!»),