Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

єфрейтором Алоїзом Губером підносився я у військовій науці під час своєї служби і згодом, на щорічних маневрах. А у війську ростеш немов удвічі: як дитиною вчишся ходити, так солдатом учишся ходити строєм. Ніколи не забудеш новобранців, які за одну годину вчилися крокувати, чистити і тримати рушницю, пакувати ранець, складати ковдру як належиться, скочувати шинелю, чистити чоботи і нести нічну варту (статут служби, частина друга) і визубрювали правило: підлеглість і дисципліна (статут служби, частина перша). Ніколи не забудеш це, як і залиті водою луки, на яких учишся бігати, зігнувши лікті, пізньої осені, махання руками у попелястому тумані, який сповиває дерева, перетворюючи всі ялини на вдягнутих у сіро-сині наряди вдів, тоді як галявину, на якій відразу по десятигодинному перепочинку мали починатися польові заняття, наше око сприймає як ідилічного провісника кривавої війни. Ні, таке не забудеш. Той залитий водою луг, на якому вправлявся 21-й, був моєю батьківщиною.

А мої друзі були такі щирі! Ми сиділи в невеликому заїзді, на який перетворилася звичайнісінька крамниця. Радше, за ті роки, несказанно довгі роки, тягнучи які наші казарми, казарми 21-го, обживались у цих місцях, аби врешті з ними зріднитись, та крамниця, в якій можна було купити якусь лямівку, зірку, стрічку для немовляти, розетки, шнурки, стала заїздом. У шухлядах за прилавком іще лежали так звані «пасамани». У сутінках крамниці й досі пахло картонними коробками, в яких зберігалися зірки — деякі з білого каучуку, деякі з золотого шовку, — розетки для військовиків і портупеї, схожі на суцільну золоту мряку, поміж яблучним соком, горілкою і старим «ґумпольдскірхнером»[9]. Перед прилавком стояли три-чотири маленькі столики. їх зробили тоді, коли ми були ще дітьми. Тоді ми купили столики, а концесію продавати на розлив спиртне власник крамниці, шмукляр Зінкер, отримав винятково завдяки заступництву командира нашого батальйону, майора Паулі. Проте цивільним у шмукляра не дозволялося пити! Концесія стосувалася самих військовиків.

Нині ми знову сиділи разом у крамниці шмукляра, як колись у часи 21-го. І саме безтурботність моїх приятелів, з якою вони нині святкували майбутню перемогу так само, як багато років тому пили за офіцерський іспит, вразила мене до глибини душі. Тоді в мені бриніло пророче відчуття, відчуття того, що ці мої товариші ще зможуть витримати офіцерський іспит, але не війну. Занадто розпещеними виросли вони у Відні, столиці, що її ненастанно живили коронні землі, безневинні, майже по-смішному безневинні діти пещеної, занадто часто славленої столиці й імператорського осідка, який, скидаючись на якогось осяйного підступного павука, сидів посеред міцного чорно-жовтого павутиння і весь час висмоктував соки, сили і блиск з довколишніх коронних земель. З податків, які платили мій бідний кузенок, торговець каштанами Йозеф Бранко Тротта з Сиполє, з податків, які платив, перебиваючись з хліба на воду, гебрей-дрожкар Манес Райзіґер, жили пишні будинки на Рінґу, що належали новоспеченій баронській родині Тодеско, а також публічні заклади, парламент, палац юстиції, університет, земельний кредитний заклад, бурґтеатр, придвірна опера і навіть управління поліції. Ясну щирість столиці імперії, столиці держави й імператорського осідка виразно — так часто казав мій батько — живила трагічна любов коронних земель до Австрії, трагічна, позаяк безвідмовна. Цигани з Пусти, закарпатські гуцули, галицькі гебреї-візники, мої власні кревні, словенці, що смажать каштани у Сиполі, ті, хто вирощує тютюн у Бачці, конярі зі степів, турки, боснійці і герцеґовинці, гендлярі із Ганакея в Моравії, що продають коней, ткачі з Рудних гір, подільські мірошники і продавці коралів — усі вони були ґречними годувальниками Австрії: що бідніші, то ґречніші. Так вони мучили себе, так мордувалися, ніби від цього єдино залежало, щоб центр монархії ставили в світі за батьківщину ґрації, доброго гумору і геніяльності. Наша ласка росла і буяла, але поле її було полите горем і смутком. Сидячи разом з усіма, я згадував Манеса Райзіґера і Йозефа Бранка. Ті обоє, певно, не хотіли так граційно йти в смерть, у вишукану смерть, як мої батальйонні побратими. Не хотів і я, я теж не хотів! Очевидячки, у ту годину я був єдиний, хто відчував вагу майбутнього, на відміну і на противагу моїм побратимам. Тим-то я несподівано підвівся і мовив на власний подив: «Побратими! Я вас усіх дуже люблю, як і годиться любити друзів, а надто зараз, коли близько смерть». Далі я не зміг продовжувати. Серце калаталось, язик дубів. Я згадав свого батька — Бог відпустить мені цей гріх! — я збрехав. Я приписав своєму покійному батькові щось, що він направду ніколи не говорив, але таки міг сказати. Отож я правив далі: «Це було одне з останніх бажань мого батька, щоб коли почалася війна, а він завбачав, що вона почнеться в найближчім часі, я йшов не з вами в наш дорогий 21-й полк, а в той, де служить мій кузен Йозеф Бранко».

Вони всі мовчали. Я зроду-віку не чув такої глухої мовчанки. Здавалося, ніби я відібрав у них цілком легковажну радість від війни, виявився справжнісіньким нудьгарем, якимось пацифістом.

Я ясно відчув, що тут мені більше нема чого шукати. Я підвівся і по черзі потиснув усім руку. Я й досі відчуваю холодні, невблаганні руки моїх побратимів із 21-го. Мені було дуже прикро. Але мені кортіло померти разом із Йозефом Бранком, з Йозефом Бранком, моїм кузенком, продавцем каштанів, і з Манесом Райзігером, візником із Злотограда, і з тими, хто любив кружляти у вальсі.

Так уперше я втратив свою першу батьківщину, себто товаришів з 21-го стрілецького разом з нашою улюбленою «заплавною лукою» на Пратері.

XVI

Тепер я мав навідатися до друга Хойницького, оберлейтенанта Штельмахера з міністерства оборони. Опинитись у 35-му полку ландверу я мав у такий само час, який забрали в мене приготування до вінчання. В мене перехоплювало дух від того, що до двох таких різних і заплутаних демаршів я вдаюся майже одночасно. Один зразу прискорював інший. Обидва просто дурманили мене, принаймні заважали мені виправдовувати власну поквапливість вагомими причинами. У ті години я не знав нічого, крім того, що «все мало б іти швидко». Я й знати не хотів, чому і з якою метою. Але глибоко в моїй душі струменіло відчуття — я ловив його, схоже на дощ, крізь сон —