Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Ми стоїмо на діаметрально протилежних позиціях. Час і досліди покажуть, із ким істина…
* * *

Містер Пігастер щовечора твердив, що треба відвідати руїни ламаїстського монастиря, про який розповідав Озеров. Вирішено було поїхати відразу, як тільки геологи закінчать огляд південної частини плато.

Сам Пігастер, поколесивши на газику по пустелі уздовж околиці плато й заглянувши з Озеровим у декілька міжгір’їв, утратив будь-який інтерес до подальших маршрутів. Він не покидав табору, по декілька разів на день приймав мінеральні ванни, а коли спадала спека, диктував довгі листи і звіти своєму мовчазному помічникові. Озеров і Батсур щоранку йшли углиб плато, забираючи з собою всіх колекторів та радіометричні прилади. Поверталися вони зазвичай затемна. У відповідь на питальний погляд Тумова Озеров похмуро хитав головою.

Нарешті Тумов оголосив, що час закінчувати даремне топтання в лабіринті тріщин.

— Хотілося б дістатися до центру плато, — заперечив Озеров. — Там видно залишки ще одного вулканічного апарату. Здається, він більший від інших.

— Досить, — рішуче заявив Тумов. — Плато досліджене достатньо. Нічого не зміниться, якщо ви з ризиком для життя дістанетеся ще до кількох згаслих вулканів. Скажи відверто, Аркадію, багато нового знайшов ти тут у порівнянні з тим, що ми з тобою бачили дев’ять років тому?

— Структуру плато я уявляю тепер виразніше, — сказав Озеров. — А що стосується принципово нового… Далебі, про це зараз говорити не варто.

— Так от, давайте закінчувати роботу. Здається, всі члени комісії експертів тепер згодні, що американський штучний супутник загинув без участі людини, що при найретельніших пошуках виявити рештки супутника не вдалося, що саму загибель найпевніше слід пов’язувати з позаземними — космічними — причинами.

— Я скажу своє остаточне «так» з усіх трьох пунктів лише після поїздки до руїн монастиря, — посміхнувся Пігастер.

— От і чудово; їдьте туди завтра, а післязавтра підпишемо протокол, і квит.

— А я не згоден з останнім пунктом, — спокійно відзначив Озеров.

— Можеш у додатку до протоколу написати свою особливу думку, — роздратовано кинув Тумов. — Принципового значення це не має.

Озеров знизав плечима, але нічого не сказав.

Наступного ранку Озеров, Батсур та Пігастер на маленькому газику виїхали до руїн монастиря.

Машину вів Батсур. Озеров за картою вказував шлях. Їхали на південь уздовж сухого русла давно зниклої річки. Праворуч і ліворуч тягнулася пустеля. Гаряче повітря стовпом піднімалося від розжареної землі.

Урвища плато незабаром зникли за жовто-коричневими косогорами. Лише гребінь хребта з виблискуючим білим піком Мунх-Цаст-Ули залишився єдиним орієнтиром у безкрайому просторі рівнин, по якому неквапливо котився маленький газик.

Стародавнє русло давно загубилося в пісках, зник у синяві неба гребінь Адж-Богдо, а газик біг і біг уперед. Гаряче повітря било в обличчя, обпікало шкіру.

Зустріли стадо куланів — короткогривих диких ослів. Вони підпустили машину зовсім близько, а відтак неквапом зникли серед барханів.

— Край неляканих звірів, — відзначив Озеров.

— Судячи з поведінки стада, ці кулани не бачили ані машини, ані людини, — відгукнувся Батсур.

Озеров мигцем озирнувся на Пігастера, і йому здалося, що американець з цікавістю прислухається до розмови.

Опівдні газик в’їхав у широку кам’янисту ущелину, прорізану в невисокому плато. На дні ущелини в тіні крутих червонуватих урвищ з’явилася зелень, що приємно пестила погляд після суворої одноманітності каменю й пісків. Серед колючих заростей гостролистів виднілися чагарники деревоподібної карагани, відомої на півночі під назвою жовтої акації, темно-зелені крони приземкуватого ільму[213].

— Скоро монастир, — сказав Озеров.

За скрутом ущелини кам’яний обвал перегородив дорогу. Величезні жовті й червонуваті брили були безладно нагромаджені одна на одну.

Батсур зупинив газик. Мандрівники вилізли, піднялися на нагромадження брил і побачили монастир. Він лежав у розширенні ущелини. Залишки масивних стін, складених із жовтого тесаного каменю, оперізували руїни великих прямокутних споруд. Широкі кам’яні сходи піднімалися до розвалених порталів. Декілька старих платанів та горіхів росли навколо зруйнованих будівель. У стінах ущелини над широкими кронами дерев чорніли входи в численні келії, вирубані у скелях.

Батсур голосно крикнув. Багатоголоса луна повторила вигук, і знову запанувала глибока тиша.

— Нікого, — сказав Озеров.

— Спустімося й огляньмо руїни, — квапив Пігастер.

— Обережніше, — попередив Батсур. — Коли люди відходять, на їх місце приходять змії.

Мандрівники довго бродили по руїнах. Пігастер фотографував залишки ліпних карнизів і звалені колони. Батсур прислухався, насторожено поглядав навсібіч.

— Ніколи не знаєш, кого стрінеш у такому місці, — тихо сказав він Озерову.

Відтак оглянули доступні келії. Вони були порожні, а в одній улаштував собі гніздо величезний орел-стерв’ятник. Гостей він зустрів лютим шипінням, загрозливо розкривав дзьоб, вигинав голу шию і, вочевидь, не збирався поступитися своїм місцем без бою.

— Людей тут давно вже не було, — відзначив Озеров, коли всі троє спустилися на широкий двір, вимощений кам’яними плитами.

— А де жив старий? — запитав Пігастер.

— Не знаю. Ми розмовляли з ним на цьому дворі. У свій прихисток він нас не запросив.

— Понишпорімо ще, — запропонував американець.

Тепер вирішили розійтися й оглядати руїни порізно. Озеров поліз на вершину плато. Пігастер заглибився в руїни найбільшої будівлі. Батсур зазирнув у зруйновану башту, пройшовся уздовж стін, відтак сів у саду біля джерела.

«Багатий був монастир, — думав він. — Кордон близько. Приходили богомольці з Китаю… Джерело, либонь, вважалося цілющим. Місце затишне. Озеров має рацію: вмирання караванного шляху пошкодило монастиреві, але навряд чи воно могло зупинити прочан. Що ж змусило ченців піти звідси? Землетруси? — Батсур обвів очима руїни. — А може, й це не головне? Треба дізнатися в Улан-Баторі. Дивно також, чому ченці не користувалися джерелом біля вулканічного плато. Вони не могли не знати про нього…»

Пронизливий крик змусив Батсура схопитися на ноги. Це