Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

— Який? — вигукнули ми вчотирьох по сей бік екрана.

— У стіні ями було викопане поглиблення — є такий спосіб захоронення. Не вельми поширений, але є. Ще й до наших днів де-де зберігся. У ямі, в одній із її поздовжних стін робиться підкоп, печерка така на висоту домовини і трохи глибший за її ширину, аби вона в тій печерці відносно вільно вмістилася. У той підкоп, в ту печерку, опустивши в яму труну, і засунули її, а порожню яму, як і годиться, засипали землею. Коли при перезахороненні труну з трудом видобували з підкопу, її смикали сюди й туди, потім виймали з ями, перекошували її то в один бік, то в інший, череп і повернувся на бік…

— Йой! Йой! Йой! — вигукували всі троє позад мене і я теж до них приєднався: — Йой!

— Фактів, що Миколу Васильовича було поховано живим і він, проснувшись, перевернувся в труні, у підкопі могильної ями, ні тоді, ні тепер не було й немає. Та їх і бути не може. Виявлено лише повернутим на бік череп, а скелет лежав на спині. Не на боці, як могло б статися, якби справді відбулася трагедія, а витягнений на спині. Згодом опитали очевидців, які були присутні при перезахороненні у 1931 році і всі вони підтвердили: так, скелет лежав рівно і «спокійно» витягнутим на спині. Хоча череп і справді був повернутим на бік. Ось свідчення скульптора Рамазанова, який робив посмертну маску Гоголя: у небіжчика при похованні вже були присутні явні ознаки розкладу тіла — ховали його на четвертий день по смерті! Тобто живим його не могли поховати. Але ж… — зітхнув Магістр, а з ним разом і всі присутні — і ми в тім числі, — на малюнку, на якому відображений Гоголь у труні перед похованням, видно, що голова його лежить прямо. Малюнок зроблено з натури. Чому ж голова виявилася повернутою на бік? Процитую далі скульптора Рамазанова: «У мене чисто матеріалістичне пояснення. Я — колишній воєнний і неодноразово брав участь в ексгумаціях: мені доводилося відкривати могили. І я бачив, що в більшості поховань люди лежали з повернутими головами. У труні, навіть в дубовій, в першу чергу підгнивають вузькі дошки — боковини. Під тиском грунту віко починає зміщуватися вниз і торкається черепа, що лежить на верхній точці. І голова повертається на бік. Так що пояснення досить просте…»

— Ху-ух, — полегшено перевели подих всі троє позад мене. І я теж до них приєднався: ху-ух!..

— Йой! — між тим на екрані вигукнув Магістр. — Але, як я вже казав, череп міг бути зміщеним ще і внаслідок видобування з могили труни на світ білий. — Її довго й марудно витягували із підкопу, потім з ями. Все могло статися. Не забуваймо, що у мертвих м’язи розслаблені, безвільні, а шийні м’язи вже не тримають голови, що внаслідок цього й повернулася на бік ще під час поховань. А коли її виймали при перезахороненні, череп вже не тримався з тілом, він уже був окремо від шийних хребців, труну смикали, витягуючи, сюди й туди і череп просто відкотився на бік. І — ніякої містики, панове й добродії!

— Але ж… пане Магістре! А порвана оббивка в середині труни?

— Щодо порваної оббивки…

Зробивши паузу, Магістр сапнув повітря і вдався до свого улюбленого вигуку.

— Йой! Тканина оббивки просто зотліла за 79 років — не залізна ж вона! Невже, невтямки? Попукалась, розлізлася, краї закотилися — от звідки враження, наче хто її шарпав з середини. Насправді ж Микола Васильович не помирав у 1852 році, ні пізніше, ні будь-коли. Такі люди, як він — не помирають — невже невтямки?

— А де ж він тоді подівся? — сухо, без емоцій запитав високий і худий пан з восковим лицем і білими бакенбардами. — Дозвольте поцікавитись: де?

— Йой! Але ж ми знаємо з вами, де насправді подівся великий сорочинець. Чи то пак, василівець. Ще точніше — полтавець. Принаймні, де він подівся для України.

— Де? Де? Де? — мимовільно вихопилося в мене, але через мить я пошкодував за свій недоречний вигук, — Магістр на екрані раптом повільно повернув голову і втупився в мене білястими, аж бляклими, наче мертвими очима.

Ворухнув білими — дивно, чому білими? — губами.

— Хто сказав: де? Де? Де?

Я мовчав, вбравши голову в плечі. Те ж саме — це я відчував спиною, — зробили позад мене троє в сірих одностроях.

— Вас цікавить, де подівся Гоголь? — апелював до мене Магістр. — Себто де він подівся для України? Відповідаю очевидну істину: імперія двоголового орла його забрала. Здійснила таку собі… анексію, на культурному, як би ми сказали, фронті. Спершу вона забрала Україну з її ресурсами і територією, а потім і таланти її, анексувавши їх за правом сильного — що ж тут невтямки?

— Стоп, стоп, сто-оп!!! — почулося позад мене у три горлянки і наперед вискочив один тип у сірому плащі, схожому на немодний нині макінтош із непромокальної, проґумованої тканини, винахід, до речі, шотландського хіміка Ч. Макінтоша. — Протестуємо! Макаронізм (о, вони, виявляється, й таке слівце знають!) анексія означає… означає…

— Від латинського аmexio — приєднання, — прийшов я їм на допомогу. — Себто насильницьке загарбання…

— Стоп, стоп, сто-оп!!! — знову в три горлянки загаласували троє в сірих одностроях. — Саме це і означає. Себто пасквіль на дружню